Джаз, дорога, пацифізм

„Міщанський затишок” не для них. Усталений побут і електричний чайник не здатні більше надихнути.  Бітнікам потрібен складніший шлях, який іноді є небезпечним для їхньої особистості, що деградує крізь зростання.

Сьогодні про них вже всі забули. Ці люди пронеслися понад світом яскравим спалахом і згасли. Якщо зараз сказати комусь слово „бітніки” мало-хто розгадає істинне його значення, змістове наповнення. А колись біт-культура була не просто субкультурою, а філософією, особливим світосприйняттям дуже актуальним для свого часу.

Бітніки не з”явилися з нічого, їхні погляди не були випадковими. Вони народилися з протесту, з загостреного відчуття реальності. Це було перше повоєнне покоління американської молоді (кінець 40-кових, 50-ті). Здавалося б Друга Світова не мала дуже яскравого впливу на американнську спільноту. Але це далеко від істини. Бітніки ще називають „розбитим” поколінням , тобто з надломленою психікою. Постійне перенавантаження тривожною інформацією, яку отримували від ЗМІ, очікування військової катастрофи і неспокій – це були символи тогочасся.

Начитані пацифісти і ритми джазу

І от – на перший план виходить переконаний пацифіст, одягнений у чорно-білий,часто смугастий одяг,  у чорний берет, іноді з неголеною бородою – такими були бітніки.

Вони жадали знань – читали безкінечно і все підряд. Від марксистських праць  і до класики. Графоманство було хорошим тоном. Це були люди на периферії, що хоч і мали якийсь орієнтир,але не вміли його віднайти. Свій постійний духовний пошук, неспокій, ідеалізм і деяку трагічність світовідчуття вони приховували за маскою напускної веселості, розхлябаності та слуханням музики.

Музика була їхнім ідолом. Мотиви джазу супроводжували всюди.Джаз…. він проник у літературу, породивши особливий термін – літературний джаз. Здавалося б як можна ці неспокійні, чаруючі своєю відвертістю мелодії передати словами? Адже джаз – це немов бурхливе море, що змінюється  в кожну мить. Бо складається по суті з  імпровізації і будь-яка взята нота є неповторною та індивідуальною.

Король бітників

І… Джеку Керуаку вдалося перелити мелодії джазу у літературу. Не дарма ж його називають „королем” бітніків. Так, бо насправді особлива заслуга у тому, що це покоління досі пам”ятають належить саме Керуаку. Програмний для субкультури твір під назвою „На дорозі”  написаний ним,  нещодавно екранізували. І це символічно. Світ постійно перебуває на дорозі.

„…Дорога – це життя.” Дж. Керуак

Твір Керуака, як власне і сама постать письменника дуже нестандартні і на перший погляд „На дорозі” закінчена вульгарщина, плюндрування всіх усталених принципів і норм. Кажуть, що Джек писав свій геніальний твір за два тижні у стані наркотичного сп”яніння. Що мовляв лише накурившись травички можна створити таку маячню. І дійсно… Навіть рукопис вражає. Він написаний на довжелезному рулоні паперу. Подейкують, що прозаїк вставляв у друкарську машинку згорток і барабанив по клавішам доти, доки не заповнював літерами три метри на день.

Мелодійна проза імпровізацій

Його проза спонтанна, аж надто відверта, написана уривками, якимись діалогами, думками, маревами, які переплітаються в один сюжет. І основою цього сюжету є дорога. Головний герой  Сал Парадайз  (альтер-его Керуака) також письменник, але він не може писати без мандрів. Йому треба побачити світ і знайти своє щастя, хоч визначення цього поняття немає. Герой знаходиться на грані байдужості і вразливості. ( „Кожен з нас думав,що ми ніколи більше не побачимось і кожному було на це начхати” Дж. Керуак)

Відверті сцени кохання, які пронизують весь текст часто шокують і видаються аморальними. Чому? Тому що по суті головний герой любить всіх і нікого. Їхня молодіжна компанія, яка формує „ядро роману” складається з дуже різних людей, нібито друзів, але насправді коханців поєднаних заплутаними інтимними зв”язками. Часто назовні виходять якісь прямо тваринячі інстинкти – і тут немає вже місця дружбі. Герої книги постійно вживають наркотики,перебувають на грані зубожіння, ледарюють. Для людини строгих правил ця книга видасться єрессю. Вона руйнує суспільство зсередини. Бо фактично бере лиш маленьку групку молоді і розглядає її ніби під мікроскопом та власне не показує нічого хорошого.

Головний жіночий образ Мерілу також не є надто піднесеним. В образі цієї дівчини ми бачимо цинічну самицю, яка не має чіткого визначення кохання. Це свого роду моральна повія.

„ Секс без любові – моральна проституція”  Еріх Марія Ремарк

Але фактично оці безладні любовні зв”язки, які у романі часто зводяться до якогось навіть споживацького,побутового рівня можна пояснити просто.Це філософія вітаїму. Тобто життєствердності.. Коли людина знаходиться на грані – психологічній, фізичній (після війни) вона підсвідомо хоче залишити після себе бодай якийсь слід. І цілком закономірно, що інстинктивно вона обирає єдиний швидкий шлях  – це продовження свого роду, як гарантія безперервності життя.

Бранці власної свободи

Але якщо відійти від сюжету і задуматись, то стає зрозуміло,що герої книги є всього лиш загубленими людьми для яких суспільство не може знайти гідного застосування . Насправді бітники – надто освічені люди, які понад усе прагнуть свободи і не можуть її знайти у навколишньому світі. Тому подаються  в мандри і руйнують там свої моральні установки разом із власними душами. Взамін вони отримують цілковиту, п”янку свободу і зрештою забуття, яке допомагає відволіктися від політичних, суспільних процесів і від війни, яка залишилася позаду. А попереду лише сонце, літо, молодість, дорога і музика, які їх ніколи не зраджували і зрештою  є тими цінностями, яким вони здатні довіряти. „Міщанський затишок” не для них. Усталений побут і електричний чайник їх не надихають. Бітнікам потрібен складніший шлях, який іноді є небезпечним для їхньої особистості, що деградує крізь зростання.

Знайти себе серед гармидеру епох

Разом із житттям Джека Керуака закінчилась і біт-культура. Вона зникла, розтанула у повітрі надавши місце життєрадісним хіпі,які багато перейняли від бітніків. Джек Керуак довго шукав себе. Але напевно його індивідуальність була побудована так,що лейтмотивом життя письменника стала неконтрольована свобода. Зневага до  усіх норм, реальностей, стереотипів. Керуак захоплювався і буддиськими вченнями, але й вони не приносили цілковитого вдоволення. Віддалена від суспільства людина він із тяжкістю переносив набридливість своїх численних фанатів, яких із роками лише більшало. Він навіть спростовува назву покоління „біт” чимось вона йому не подобалась. Від своїх численних депресій вдавалося втекти лише завдяки наркотикам, жінкам, алкоголю і творчості. На схилі років його часто заставали на вулиці біля власного будинку за келихом віскі і радіоприймачем, по якому він безкінця слухав католицькі месси (так-так письменник до кінця життя залишався ревним католиком). Словом, у цій людині, як і у всій біт-культурі поєдналося так багато непоєднуваного, що це навіть важко усвідомити. Але чомусь його книги читають і досі. Можливо через те, що вони не повчають, а з легким шармом джазу ненав”язливо,тихо пропонують зробити нам власний вибір і крізь важкий екзистненційний пошук врешті віднайти себе серед гармидеру епох, ідеологій і принципів.

Автор: Оксана Бабенко