Театр для тих, хто копає глибше

”Люди, яких ти не пізнаєш, для тебе не існують.

Міста, в яких ти не був, для тебе не існують.

Країна, яку ти не знаєш, виглядає не так, як ти хочеш.”

24 листопада 2018 року

Мить ”абсолютної присутності”, домінантні чуттєвість та візуальність, нівелювання тексту, автономність акторських особистостей, музикалізація… На що здатен і чого ще не вміє щойно народжений український постдраматичний театр у контексті Львова? І чи є він тим театром, про який із захватом писав німецький історик і теоретик театру Ганс-Тіс Леман? Про виставу від Львівського академічного театру ім. Лесі Українки “Горизонт 200” з нотками профанності і браку досвіду в театральній критиці, а отже щиро і від першої особи говоритиму у цій статті.

 

Якщо про драматичний театр, як про той, що не може обійтися без слів та драматичної дії, більшості людей таланило чути від вчителів художньої культури у школі, то при згадці театру постдраматичного у чималої кількості “включених у контекст” будуть трястися колінка, як і перед всією когортою слів із моторошним додатком “пост-”. А ось Львівському театру Лесі ніякий “пост-” (не плутати із християнським постом) не страшний, що видно із нової вистави режисерки театру Олени Апчел “Горизонт 200”.

Прем’єра відбулася 7 листопада. У залі – яблуку не було де впасти, а реєстрацію на виставу завершили за кілька днів через надмірну кількість охочих. Мабуть, зіграло роль те, що відвідування не коштувало глядачам нічого, або ж це радше є свідченням того, що театр Лесі здобуває все більше визнання серед авдиторії, яка, до слова, виявилась доволі строкатою.

Вистава постдокументальна, що означає, з одного боку, що її фундамент – матеріал “із життя”, зібраний під час експедицій вугільними басейнами України, а з іншого, як зазначає театральна команда: “Ця вистава – не про шахтарів… Вона про нас у надзвичайних історичних обставинах… Це привід для нас, як для покоління, якому необхідно  і перевести подих, щоб продовжити рух і побачити свій наступний горизонт. Або ні”.

У театр, до слова, можна ходити і щоб побічно досліджувати клаптик соціуму, бо ж із реакцій публіки можна зробити чимало висновків про стан справ у суспільстві на локальному рівні, в даному випадку – чи готовий пересічний глядач на-гора сприйняти зовсім новий формат театру? Півтори сотні людей – вибірка достатньо велика, чи не так? Так от, можу сказати, що на початку глядачі зовсім не розуміли, що коїться на сцені. Мовляв, чому ж актори оповідають начебто зовсім безглузді факти зі свого життя, зовсім не пов’язані з сюжетом? Мабуть, непідготованим тяжко усвідомити, що постдраматичний театр – це про руйнування аристотелівських “наслідування” і “дії”, історії, будь-якого роду драми; натомість, як альтернатива сюжетності, все крутиться довкола особистості актора та мозаїчності подій, а сюжет лише зрідка перекотиполем вривається в дію, бо ж літературна основа тут – лише одна з можливих доріг для розвитку сюжету.

Наступна сцена з промовистою назвою “Я собі це інакше уявляв”  вже очікувано відбувається під землею, у радикально протилежній реальності, бо ж “на поверхні нас не існує”. Сцена надзвичайно справжня, не вірити у репліки акторів, що згодом плавно переходять у монологи шахтарів із Донбасу (російською мовою, проте з українською ритмомелодикою!), неможливо. А супроводжується це на диво живе дійство музичним і викличним: “А що ти знаєш про вугілля?”. Бо ж справді, чи знаємо ми щось інше за вугілля активоване?

Всі сцени, що йдуть опісля в хронологічній послідовності описати важко, але чи потрібно? Вони ж бо утворюють химерну багаторівневу суміш, прекрасну у своїй єдності. Це – саме те відчуття відсутності лінійного часу і стандартизованої структури дії; і водночас відчуття того, що дієвий, музичний, просторовий рівні у виставі стають автономними і насамперед цінними самі собою, а вже згодом – сплетеними і взаємозалежними. Граються творці вистави не лише з одночасністю, але і з щільністю візуальних знаків: окремі фізичні елементи та керовані декорації подекуди несуть більше сенсу ніж слова, мовлені у той же час.

То де ж у виставі сюжет, а де, хоч і не хаотичні, проте несюжетні елементи? Перший, на мій погляд, – у справжніх монологах шахтарів, в яких вони “психологически очень крепки” і де немає місця голосним фразами і геройству. Він у діалозі жінок шахтарів, трьох кардинально різних осіб, як за походженням, так і за способом мислення, факт, що начебто зовсім нічого не означає, бо ж вони “всі причетні до шахти”. Усе недотичне до сюжету – чи то особисте (як-от зізнання акторів та акторок про стосунки з батьками), чи то психологічне (як гнівне “Я не можу зіграти цю репліку”), чи то суто гротескне, викличне, невербальне і метафоричне (“Головна ідея, пішла ти!”).

І, о диво, саме несюжетні елементи у “Горизонті 200” виходять на перший план! Тут і відспівування індустріалізації, і доведена до абсурду інструкція із застосування шахтарського саморятівника (на диво доречна “в надзвичайних історичних обставинах”), і розмови про катастрофічне екологічне придане, і цілком доречне завершення вистави у вигляді комічних роздумів, чим є новий український постдраматичний театр і чиєю спадщиною ми повинні його вважати, а також гра на випередження щодо ймовірного прочитання вистави пересічним глядачем (“Де сюжет? Де драма? Де герої? Що за жанр?… Хто цей весь брєд придумав?”).

Вражають повторювані хореографічні елементи: тіла шахтарів неодноразово стають об’єктами “гри” шахти: їх відкидає ударною хвилею від вибуху в шахті настільки повільно, що неозброєним оком помітні завмерлі в моторошному виразі обличчя. Вражають чудесні костюми. Вражає зіграність акторів і вміння якісно використовувати простір. Вражає бездоганна театрально-рояльна гра загадкової жінки у яскраво-малиновій сукні і з трояндою на голові Оксани Цимбалісти та “шахтарської” смерті у вигляді кінського черепа – Василя Сидорка.

Як глядачка, що мала досвід “спринтового плавання” у теорії постдраматичного театру, скажу, що “Горизонт 200” – насправді не стільки про шахтарів, як про усвідомлення театром себе як чогось нового: театру “купи постмодерністських цитат”, театру з переосмисленням тієї ненависної Єжи Ґротовському акторської ролі, що нівелює надтеатральні смисли, з тягою до цирку, вар’єте, до гри, що зароджується тут і зараз між глядачем і актором, бо ж всередині миті розкривається екзистенція, звідки і відчуття абсолютної присутності (привіт К’єркегору і Гайдеґеру!).

Словом, сходіть, бо це направду те, що вчить. Вчить бути тими, хто копає глибше!

Автор: Ірина Степаняк
Фото: Ірина Степаняк