ARTarea – інтернет-журнал журналу «ARTarea»
Обличчя епох – не вожді й королі. Не ті, хто за покликом власних амбіцій бореться за престол. Не ті, хто зі шкіри геть лізе, аби тільки лишити свій слід в історії. Поки всі вони б’ються за місце в підручниках, вождями стають музиканти. Адже мелодію пригадати легше, ніж трирядковий перелік титулів заморського короля? Отож, спробуємо сформувати правильний образ епохи початку 20 століття: чим жили і що, зрештою, слухали люди у Америці трохи більше ста років тому?
Американці поневолі
Товарний потяг сполученням Міссісіпі-Техас зупинився на проміжній станції. Охоронці відв’язують псів, вмикають усі ліхтарі. У вагонах – чужинець. Безквитковий пасажир потягу, на який, взагалі-то, не можна купити квитки.
Сміливець шукає свободу, якої вже змалку не мав.
Він любить життя, не боїться роботи і будь-що готовий боротись за волю.
Вітри із плантацій шепочуть мелодії, дзвони рабських кайданів задають ладний тон. Сміливець стискає губами гармоніку, вистукує ритми предків.
Він грає блюз і не боїться що-небудь втратити (якби ж то це щось було).
Джазовий ген алабамських робочих
На полях Алабами розцвітає бавовна. Час збирати багатий врожай.
Робота дешева, марудна, безславна. Беруться за неї лишень бідняки.
Поневолені і переселені, позбавлені прав, батьківщини, свідомості – тільки ті, що не мають вибору.
З дня на день – навкарачки, під сонцем, без їжі. Зі смертями, хворобами, болем. З дня на день, хай там що, із піснею. З хриплим голосом джазу на голодних пухких африканських губах.
Хай без нот, без знання, без освіти. Інструментів нема – ну та й що?
Коли музика в генах, втрачати нічого.
Одного разу в провінції
У пабі сьогодні аншлаг: зірка кантрі в маленькому місті. Глядачі переважно під градусом, і, направду, їм все одно: аби бринькало щось на вухо, поки п’ють свою пінту пива.
Капелюхи – на спинках стільців, шкірянки – на вішаках. Із собою лишень револьвери, дух ковбоїв і запах родео.
Б’ються кухлі, падають люди. Простий і робочий, не надто освічений, щирий народ провінції чекає мелодії банджо.
Вмикають світло. Виконавець сідає по центру і руками, що бачили й тяжчу роботу, смикає струни старенького банджо. Чистим голосом, без мікрофону, зірка кантрі співає про фермерську долю.
Простий і працьовитий, не надто освічений, щирий народ провінції не знає кращого відпочинку.
Автор: Карина Сайфудінова
Фото з Інтернету