ARTarea – інтернет-журнал журналу «ARTarea»
Вона надзвичайно харизматична, неординарна та цікава особистість. Її роботи – це відображення власної сутності, яку кожен може трактувати через призму власного досвіду по-різному. Отримавши другу освіту у Московському Державному Університеті Культури та Мистецтв, вона повернулася до рідного Києва вже абсолютно іншою. Юрист за першою освітою, та фотохудожник за другою, свою мистецьку діяльність Ірина Рузіна розпочала із фото. Коли жінка взяла собі псевдонім Ані Зур, вона отримала певну дозу анонімності та сміливість робити епатажні речі на публіку. Ані не соромиться демонструвати своє тіло перед іншими людьми, виступаючи радше не предметом мистецтва, а його об`єктом. Серед найвідоміших творів перфомерки: проекти «На інституцькій», «Хватит», та багато інших. У рамках Днів Мистецтва Перформанс у Львові, де Ані приїздила аби показати свої роботи, ми зустрілися з авторкою, та привідкрили завісу її творчого життя.
Ані, у мистецтві Ви опинилися спонтанно, чи це радше був свідомий та виважений крок?
Достатньо свідомий. В мене перша освіта юридична, тому я не думала, що буду у мистецтві. Але, в якийсь момент настала якась особистісна криза. Мені здалося, що у мене є якесь творче начало, і воно ніяк не розвивається. Тому, тоді я вирішила для себе зайнятися фотографією. Це було для мене найпростіше, тому що я не знала тоді чим я хочу займатися. Я так серйозно у це поринула і багато знімала. У 2013 році, я народила другу дитину і якось випала із житя. Тому, мабуть накопичилася якась енергія, яку потрібно було кудись виплеснути, а фотографіїї мені було вже недостатньо. Я зрозуміла, що мені потрібно тілесно бути присутньою у кадрі, дійстві. Не знімати, а бути там. Мій перший перформанс співпав із річницею розстрілу Небесної Сотні. Перший перформанс був «На Інституцькій», і я зрозуміла, що це те, чим я хочу займатися. Я придумую щось і йду знімати.
Як це було, фільмувати історичні події, які турбували тоді всіх українців?
Просто фотографія перестала мене тоді цікавити. Я знімала по славнозвісній вулиці Інституцькій. Просто ходила через деякі проміжки часу і знімала усе, що я бачу, без усяких художніх претензій. Дивилася як міняється це місце, як воно розчищається, ремонтується…В мене також є два перформанси, які я відтворила саме на Інституцькій. Не думаю, що я буду робити щось ще із цією темою. Відчуваю, що на цьому етапі це все.
Ви десь вчилися відеозйомці?
Ні. В принципі, там ж нічого складного нема, я ж не знімаю кіно. Я використовую відео скорше як документацію. Я не маю стільки технічних вмінь, щоб робити якісь серйозні відео роботи з серйозною обробкою. Часто це буває як відео-перформанс. Без глядачів, просто на камеру.
Розкажість, чому ви вирішили взяти псевдонім?
Розумієте, під своїм справжнім ім`ям я займалася фотографією, і мене вже знали у фотографічних колах. Коли я вирішила повністю усе поміняти, я зрозуміла, що на мене тисне той досвід, що я вже отримала у іншому напрямку. Мало того, я впродовж часу займалася організаційною діяльністю: працювала над фотографічним центром «PhotoCult», займалася фестивалями, виставками. В мене були величезні зв`язки з кураторами, з організаторами фестивалей, з критиками. Я тоді подумала, що це якось буде так незручно, а тут нова людина з`являється і відносьтесь до неї як до нової людини. Не дивлячись на досвід та зв`яки, які ця людина мала.
Виходить, що ваш перформанс розпочався із нового імені. Фото ви теж вже публікуєте під псевдонімом?
Так, коли я вже вирішила змінити своє ім`я, я змінила також домен на своєму сайті та перейменувалася у Facebook та YouTube. Створила нові платформи, щоб спілкуватись зі своєю професійною сферою.
Ви відчули якісь внутрішні зміни між тою Іриною Рузіною та теперішньою Ані Зур?
Так, звісно. Нове ім`я дає дозу анонімності.
Ви б не наваживился показувати свої перформанс під власним іменем?
Чесно, не знаю, зробила б я це чи ні. Але мені здається, що зараз для мене це неважливо. Зараз я би могла вже повернутися до того імені, але це вже такі технічні нюанси. Тепер я розумію, що у цьому немає нічого страшного, що у мене були якісь зв`язки чи ще щось. Тоді так, це дало мені сміливості, тому що я була одружена і чоловік був не з мистецьких кіл , і я дуже довго приховувала, що у мене така бурхлива діяльність розвивається під новим іменем. Він не знав про це.
А коли дізнався, яка була його реакція?
В цілому, я не пам`ятаю яка була його реакція. Він вважав, що це звичайнісіньке хобі і ти повинна бути просто мамою та дружиною. Для мене –це зовсім інше.
А що це для вас?
Зараз мені це необхідно. Це досвід. Можливо через якийсь час я зрозумію що вже зробила усе, що могла.
Ви покинули свою колишню професію. Наразі Ви більше бачите себе у акторській царині?
Ну, в принципі так. В мене просто дуже мало часу, в мене двоє дітей і мені не вистачає часу щоб усе встигати. Я знаю скільки це роботи у всіх цих організаційних питаннях . Це некоммерційна діяльність, вона не приносить ніяких грошей, і тому, тут потрібна мотивація. Плюс я зрозуміла, що хочу займатися тим, що приносить мені задоволення та певний драйв.
« У театрі кров- це фарба, а у перформанс- кров це кров».
Чи можна порівняти гру у театрі із перформанс?
Знаєте, є такий міф, що перформанс це театр. Але це абсолютно не те саме, тому що дуже велика різниця між театром та перформансом. От в театрі, актори входять у образ, а в перформанс не існує ніяких образів. Ти є самим собою. Є таке порівняння, що в театрі кров- це фарба, а в перформанс кров це кров. У перформанс все реально. Ти ніколи не репетируєш, просто живеш і реально переживаєш свій досвід. Дуже часто ставлять питання у чому тоді різниця між життям і перформанс? Але різниця є. Тому що у житті ми не на стільки сконцентрованні , не настільки зосереджені у теперішньому моменті; ми фізично є, але постійно відсутні.
Виходить різниця між театром та перформанс у тому, що театр це вигадане а перформанс реальність?
Так, але це не об`єктивна реальність. Це реальність от цієї людини, саме цього перформера , і він у цій реальності максимально присутній.
Розкажіть трошки докладніше про однин з ваших проектів « Межі існування». Відомо, що ідея цих робіт прийшла до вас у час важкої хвороби…
Ідея дуже проста, просто пов`язана із моїми страхами, тому що мені ставили різні діагнози. Тоді ж і постало питання тіла, тому що коли ми живемо, відносимось до тіла як до речі, як вдягнув штани і пішов. А тут виявилося, що усе моє життя сконцентрувалося коло тіла, і його якихось дисфункціональних моментів. Це знайшло свій вираз у фотографії, я почала себе знімати, просто автопортрети частин тіла, не моєї особистості. Потім я думала як можна цю ідею ще більше розкрити, і тоді прийшла думка, що це можна з чимось об`єднати. Я наклала на ці автопортрети сканери МРТ- вийшно дуже сюрреалістично.Зараз я це вже все пережила, просто тоді потрібно було щось зробити аби виплеснути це.
В вас вже з`явились нові ідеї для проектів?
Зараз мене хвилює тема пам`яті. От в нас зараз дуже не хороша тенденція зречення від минулих часів. Повалення пам`ятників, перейменування вулиці. А по суті, це сформувало нас та наших батьків. Тема дуже щепетлива, і для мене наразі важлива, тому я думаю, що мої наступні роботи будуть з цим пов`язані. Зараз хочеться зробити щось важливе, можливо теж перформанс.
Ви б могли назвати якусь із робот своєю візитною? Наприклад приходить людина на виставку або ж мистецький фестиваль і розуміє, що це Ані Зур.
Не знаю, не могла б сказати. Усе міняється, я міняюся і міняються моі ідеї, думки, погляди. Багато що я колись знімала, зараз би вже не знімала, тому що я виросла у плані якоїсь особистісної зрілості. Поки що можу назвати перформанс «На Інституцькій» , тому що він був перший і усі знають що це була я. Це було актуально у той момент, і його сприйняли важливим. Саме завдяки ньому, мене вже багато хто знає.
Розмовляла Крістіна Віслянська.
Фото з особистого архіву співрозомовниці