Співзвучність

Вона завжди сидить навпроти людної забігайлівки з яскравими вивісками найдешевшої піци в місті. Заледве тримаючи в руці картонний стакан, труситься, наче в пропасниці, й бризкає слиною. Із її горла виринають незрозумілі вигуки, що відлякують перехожих. Квола, замурзана, зморщена стара, яку майже знищила хвороба Альцгеймера, яку хтось просто викинув на вулицю — хоч якось відпрацювати свій шматок хліба. Я вихоплюю її епілептичну постать із мурашника міщан і здригаюся від хвилі співчуття…та огиди. Чорт забирай, звідки в мені ця мерзота? Чому я так поспішаю пройти повз жебрачку, вдавши, що не помітила її відчайдушного кличу про допомогу? Гидким здається все: її божевільна конвульсивна хвороба. П’ятак тротуарного простору, який зумисне викроїли для неї. Люди довкола, що оминають стару майже несвідомо. Звивиста траєкторія руху моїх черевиків. Опущені додолу очі. Дріб‘язок, що вже випалює кишеню зсередини. А тоді приходить ненависть. Абсолютна зневага до виродків, які так вчинили з цією жінкою. Які тупо експлуатують її безнадійну хворобу, виставляючи на посміх байдужої вулиці, наче циркову собаку. “Гав-гав! — хрипить бісів Альцгеймер. — Я вас не впізнав. Я в цій бабі спав. А тепер-от встав. Гав-гав!”

            …А де ж вона сама, поза тобою, окрім тебе, Альцгеймере? Чи говорить іще? Може, мовчання остаточно поглинуло її згорблену постать у “секонд-хендівському” ганчір‘ї? І глибше воно за всю чорноту криниць. Це мовчання проростає у мутних зіницях, спазмах передпліч і гортанному реві, далекому від людської мови…Воно вповзає у мою нехитру траєкторію втечі, вливається у судини й пронизує кожну клітину тіла. Я вибігаю на трасу, не помітивши червоного світла, захлинаючись мовчанням свідомості скорченої жебрачки. Не вміючи ні вилікувати його, ні забути…

***

            Вони завжди ходять разом. Двоє замурзаних циганчат, що легко обирають “жертв” на людних зупинках, зазираючи у вічі ледь не кожному зустрічному. Помічають нитку сум‘яття — миттю чіпляються з неї мов реп‘ях до кожуха. “Дай”, — раптом упівголоса промовляє молодший із хлопчаків, заганяючи мене в ступор. Чорні очі малого дивляться вперто, його звертання нагадує радше вимогу, ніж прохання. “Дай”, — ледь шепоче він, усе ще нахабно не зводячи погляду. Не кліпаючи. Гіпнотизуючи кароокою безстрашністю. “Дай”.

            Минає хвилина. Довга, в’язка, наче набридливе дзижчання мухи. Циганча починає вагатися. Я продовжую спостерігати за ним із неприхованою, бозна-звідки взятою іронією. Тоді поволі виймаю з гаманця гривню, ловлячи себе на думці: “А раптом свиснуть — і шукай вітру в полі?” Хлопчак уже відійшов на кілька кроків убік, до свого заздалегідь зневіреного напарника, аж раптом — купюра. У сьогоднішніх реаліях — абсолютно безглузда. Жест співчуття, а не допомога. За ці гроші вони могли б купити хіба що коробку сірників. “Дякую”, — голос малого циганчати раптово м‘якшає, наповнюється вдячністю. Я помічаю її у присоромлено опущених повіках, десь у перехрестях на диво довгих вій. За мить хлопчак сідає поруч із товаришем і береться планувати, який трамвай стане точкою відліку в їхньому безкінечному лабіринті жебрацтва.

            Здригається колія, віщуючи наближення “двійки”. Неподалік якийсь студент жбурляє шматок чізбургера зграйці голубів. Я встаю з лавки і встигаю вихопити з метушні здивовані очі малого прохача. Біг дитинства на чорній гладі зіниць — жвавий, щедрий — вривається в мене крихітним смерчем. На секунду довколишній гамір поглинає тиша заціпеніння. Мовчання, наче вулканічна лава, затоплює людей, птахів і тіні на бруківці, стаючи відчутним на дотик, уже майже грайливо брикаючи ніжками на “вусиках” трамваю. Циганча, проте, якось вислизає з тиші й востаннє відповідає на моє збентеження — поглядом старечої втоми…

***

            Уже кілька днів поспіль, їдучи в трамваї до університету, помічаю неподалік від собору Успіння жебрачку з двома собаками. Біля її ніг лежить порожня миска. Жінка дуже квола − чи то від недуги, чи то від життя взагалі. Білий пес повсякчас спить у її обіймах. Вона тримає його на руках, мов дитину, і щось шепоче, хитаючи головою та дивлячись на бруківку.

            Вулиця кишить заклопотаними міщанами. Більшість не помічає мовчазного божевілля цієї жінки. Життя мовби викинуло її за борт.

            Трамвай на мить застигає за кілька метрів від зупинки, і ось я знову бачу її за вікном, захищену двома собаками, які, здається, радше помруть із голоду, аніж відійдуть хоч на крок.

            Якийсь африканець спостерігає за жінкою крізь засклені двері трамваю. У його очах проростає туга. Певно, білі й чорні не могли б бути ближчими, ніж у цю мить − у зіницях людини, яка збагнула: біда не зважає на колір шкіри.

            А ще є старий сенбернар, із яким щодня гуляє понурий мовчазний чоловік у потертій куртці. Собака покалічений: до задніх лап приладнаний металевий механізм на коліщатах, без якого бідолаха навряд зумів би ходити. Пес сумирно кульгає за своїм господарем: кожен його крок важкий, болісний. Шерсть скуйовджена, місцями злипла в клубки. Очі трохи закислі, погляд − вовчий, тужливий, прощальний. Як і в господаря, що супроводжує свого товариша. Здалеку здається, що вони − рідні брати. І попереду їх чекає не повтор сірих блукань торованим шляхом, а теплий дім із килимком біля каміна, м’яким кріслом та запахом м’яти…

            Наступного дня я  бачу їх знову − дві тихі тіні, що несуть у собі чимало сумних таємниць. Скриплять металеві коліщата. Іній паралізував калюжі довкола. У пса дивно зблискують очі − чи то від морозу, чи то від сліз.

            Я проходжу повз, стараючись не образити їх зайвим поглядом. І щоразу мої очі наливаються тугою мовчання − отого, собачого, яке пробивається крізь гортанну хрипоту старого сенбернара. Сліди цього мовчання поорали обличчя і смутного подорожнього, який щодня невтомно блукає Погулянкою, для якого цей хворий пес вагоміший за всіх людей на світі. Напевно, вони вже давно не шукають слів.

            Я вирізняю їх у натовпі безликих шукачів щастя і мовчу в унісон. Як вовк, що відповідає на поклик своєї зграї.

Автор: Тетяна Мацкевіч

Фото: з Інтернету