ARTarea – інтернет-журнал журналу «ARTarea»
Після війни…. Після війни настає час глухого розпачу, голодного хаосу безнадійності. Найбільший відчай огортає країни, які зазнали поразки. Під уламками зруйнованих ідеологій та стереотипів, опиняється самотня людина із пораненою душею. Про післявоєнний час у Німеччині написано багато гарних книжок. Пронизливих, чесних. Ці твори слугують наочним втіленням пацифізму, літературним нагадуванням про те, що стається із людиною, суспільством, які прагнули смерті інших. Особливістю літератури руїн є промінчик надії і тепла, який завжди жевріє за завісою похмурної, сірої буденності післявоєнного часу.
Рідіан Брук не представник літератури руїн, навіть не частина того покоління, яке пережило Другу світову. Цей письменник навіть не німець. Але чомусь, у ХХІ столітті він написав складне психологічне полотно, яке надзвичайно правдиво і потужно відображає післявоєнну реальність. Та зовсім не дивно, що автору вдалося перенестися у минуле, адже основою книги є спогади його рідного дідуся, який є прототипом головного героя.
У центрі сюжету особисте та професійне життя британського офіцера Льюїса, який намагається відновити нормальне існування людей у зруйнованому авіацією Гамбурзі. Гамбург у той час був справжнім містом-руїною, над якою символічно височів пробитий бомбою собор Маріан-кірхен. Було зруйноване не лише прекрасне Середньовічне місто, але й нормальний побут, нормальні людські стосунки. Голод, покинутість, сирітство, атрофовані агальнолюдські цінності– це були реалії міста і його жителів після Другої світової.
«Годинник мені не дуже й потрібен. В наш час знати яка година ніхто не хоче. В час нуль це неважливо. Все застигло. На час нема часу» (з роману «Після війни»)
Автор у романі ставить перед собою складне літературне завдання. Основною твору є страшний психологічний конфлікт. Адже між німцями і їхніми колишніми ворогами британцями за роки війни виросла стіна непорозуміння, яку дуже важко подолати. Доходить до того, що англійці, які приїжджають у Німеччину після війни не вважають німців людьми. Для них це нациська худоба, потенційні вороги. З якими ненормально дихати одним повітрям, їсти за одним столом. Для них цивільні німці – це нелюди, які свідомо нищили Європу. Навіть дружина Люїса, Рейчел, не бажає спілкуватися з німцями, вона всіма фібрами душі ненавидить їх. Так сталося, що війна відібрала у неї старшого сина, якого жінка любила і плекала. Люїс ніби опиняється між двох вогнів – між німцями, яким він покликаний допомогти і власною родиною, яка не сприймає цю його роль. В той же час чоловіка постійно переслідує побачене на війні, жаль втрати сина:
«Люїс відчував, як щось набухає, росте у його грудях. День і ніч він працював, працював, не шкодуючи себе, тільки щоб не підпустити до себе цього привида, не залишитися з ним наодинці, але тепер той прийшов, як кредитор за боргом, і вимагав свого. Люїс ковтнув, стримуючи сльози, які підступали». ( з роману «Після війни»)
Ще одною важливою темою роману є діти. Звичайні німецькі діти, які знаходяться у різних соціальних умовах. Це і п’ятнадцятирічна Фріда у якої загинула мати. Дівчинка зла на весь світ і зрештою долучається до німецьких партизан. Вона не хоче, щоб війна скінчилася. Адже боротьба досі вирує в її душі. Дівчина не змогла зректися своїх нацистських ідеалів, вона досі вірить у те, що інші народи – це потенційні вороги. І автор не засуджує цю позицію. Адже Фріда – дитина свого часу, її так виховала система. Зовсім нелегко відкинути той фундамент на якому стоїш. Діти-сироти становлять особливу лінію роману.
Коли ми читаємо про них, то відчуваємо страшний голод, сирість, всеохоплюючу самотність. У цих дітей поки нема майбутнього. Їхні батьки давно загинули, змоги навчатися, мати дах над головою вони досі не мають.
«Сьогодні Озі вирядився у все що мав. Шкіряна шапка-вушанка, жіноче хутряне пальто, шовковий халат зверху і взуття для їзди верхи. Пальто він отримав на щотижневій роздачі Армії порятунку, а взуття отримав в Червоному Хресті» (з роману «Після війни»)
Страшним є епізод, коли відкривається моторошний секрет хлопчика Озі. У чемодані, який він завжди носить із собою був зітлілий труп його непохованої матері, яка загинула від осколка бомби. Хлопчик не хотів поховати власну матір. Йому здавалося, що так вона довше буде з ним.
Хоч роман є сумним за своєю основою, він дарує нам розраду і надію, що і після війни можна повернутися до морального, змістовного життя. Символом цього є головний герой Люїс. Попри нещасливе особисте життя, втрату сина, він залишається Людиною. Він пробачає німцям їхню всесвітню провину і намагається жити далі, допомагати тим, кому він може допомогти.
Книга вражає своєю художньою силою і цікавим, часто напруженим сюжетом, який не відпускає читача. Рідіан Брук дає нам не лише пригодницький, цікавий роман, але складний філософський твір, який змушує поставити себе на бік людей упосліджених цілим світом. Після прочитання розумієш, що будь-який добробут, сите влаштоване існування є хиткими, і недовговічними. Наостанок хочеться процитувати одного німецького письменника життя якого відібрала війна. Та попри це Вольфганх Борхерт започаткував «літературу часу нуль» – післявоєнну німецьку прозу:
«Жило було дві людини. Коли їм було по два роки, вони билися голими руками
Коли їм було дванадцять, вони билися палками і кидали каміння
Коли їм було двадцять два вони стріляли одне в одного з кулеметів
Коли їм було сорок два, вони кидали бомби
Коли їм було шістдесят два, вони використовували бактеріальну зброю
Коли їм було вісімдесят два, вони померли. Вони були поховані поруч.
Коли через сто років їх в могилах жер черв’як, він не помічав, що тут поховані дві різні людини. Це була та сама земля. Все було землею»
Вольфганг Борхерт притча «Двоє чоловіків»
Автор: Оксана Бабенко
Фото з Інтернету