Покоління 90-тих, або чому рекет досі процвітає?

Перемен – требуют наши сердца, перемен-требуют наши глаза. Віктор Цой

Яка вона, молодь часів перебудови? Це нібито не субкультура, нібито не якесь об’єднання. Це не ті люди, які пройшли війну, чи належать до пост воєнного періоду. Це люди змін, змін, які не відбулися.

Але сьогодні нас цікавить саме це покоління – тих, чия юність припала на буремні роки перебудови. Бо є певний сегмент суспільства, який «не переріс» 90-ті, а залишився  у мареві невизначеності досі. Це бачимо кожного дня, зокрема серед тих людей, які підсвідомо прагнуть повернутися до СРСР, не мають визначених цінностей, погано орієнтуються у сучасній геополітичній ситуації, ведуть себе неввічливо, вживають нецензурну лайку, суржик.     Наголошуємо, що узагальнення, які будуть наведені нижче не стосуються усіх представників молоді 90-тих, а лише певної  їх частини.

Повернутися до СРСР

Під час минулорічного Форуму видавців було презентовано книгу «Жлобологія»  – туди увійшла публіцистика Антіна Мухарського, Юрія Іздрика, Івана Малковича, Юрій Андруховича, Юрія Винничука та багатьох інших провідних людей України. Ця книга сколихнула тогочасне дореволюційне суспільство (вересень 2013 р.), бо вказала на реальні проблеми. Головну ідею можна в принципі виразити цим реченням:

Якщо ж досвід втрaти свідомості збільшити до мaсштaбу (У) крaїни, то це і є той стaн, у якому остaння зaрaз перебувaє. (Інна Корнелюк, «Жлобологія»)

Що таке втрата свідомості? Напевно, перш за все це просто відмова від реальних національних цінностей, підміна їх сурогатом ширвжитку. Тобто масової, популярної культури. Багато-хто з молоді 90-тих досі підпільно собі слухають російську застарілу попсу, насолоджуються телевізійними передачами про життя зірок. Мріють про «шікарную жізнь». Тобто про життя без  турбот, всипану  легкими грошима, а також міщанськими прикрасами. Такі люди не читають книжок, байдуже ставляться до  проблем суспільства, голосують «проти всіх». Їх позиція зрозуміла – це обивателі, які ще з часів Радянського Союзу мають у своїй душі елемент меншовартості, намагаються не виділятися, сховатися. Іноді вони виділяються, формуючи зокрема злочинні угруповування.

Рекет, спортивний костюм і блатна романтика

Тітушка – їх всі знали за часів Майдану. Неприємний тип із тупою фізіономією, пожадливістю до грошей та агресією. Тітушки продавали свою громадянську позицію за 100-200 грн, а іноді і просто боролися «за ідєю», тобто проти демократичних змін, проти входу до Євросоюзу, проти оновлення. Ці кримінальні елементи ніби інфузорія-туфелька на морозі застигли у 90-тих. Вони не хочуть чесно працювати, а жадають своєю фізичною силою і «спортивним» ентузіазмом нажити собі «капітали». Яку музику слухають ці типажі? Швидше всього російський шансон – тобто пісні, які створюють вихідці із тюрем. У цій музиці чується легка ностальгія за тюремними буднями і невизначеність перед майбутнім. Цікаво, що у 90-тих рекетири виглядали точно так само, як і сучасні ті тушки. Що це? «Чудова» реінкарнація, чи можливо вони нікуди і не дівались? Доки суспільство буде вирощувати цих елементів?

Зомбоящик і усмішка

На жаль, більшість телепрограм, та й фільмів, які демонструють сучасному українському глядачу це переважно екстракт 90-тих. Таке відчуття ніби отой низькопробний телячий гумор, оті сльозливі мелодрами (і все це переважно російською мовою) призначені не для українців, а для якихось  середніх «громадян» – без відчуття національної ідентичності, без культурних засад. Де передачі про мистецтво, де глибока класична музика, де тонкий справжній український гумор (не під чаркою, а інтелектуальний)? Цього всього нема. Навіть на Новий рік нам демонструють переважно російські сині вогники запалені у позаминулому році.  Ось як у тій же «Жлобології» пише Андрухович про тему телебачення:

Тепер я телевізор не дивлюся.. А для чого мені це? Крaще відмежувaтися від телевізора….

А багато ж людей, зокрема у селах не мають комп’ютерів, вони досі проводять своє дозвілля за телевізором, бо так втікають від страшної реальності закинутого, сплюндрованого українського села.

Еміграція-люстрація

Зараз уже менше витає у повітрі еміграційний настрій. Зараз ми вже не готові завтра зібрати валізу і податися кудись – хоч в Уругвай, лиш би не в Україні жити. Але звідки взялася та жага еміграції, фактично бажання втекти від власних проблем, страхів, образ? Є таке прислів’я: «Втекти можеш – але від себе не втечеш».  А багато наших громадян шукають вирішення власної нереалізованості, не щасливості у географічній карті. Їм здається, що тамтешнє життя «за бугром» – всипане кришталем, розкошами. Вони до кінця не вірять, що можливо весь лишок життя будуть мити підлоги, доглядати за старенькими, подавати їжу у низькопробних кафе. І що можливо не побачать отого жаданого Парижа, Неаполя, а труситимуться над кожною заробітчанською гіркою копійкою. Це також пішло з 90-тих. Коли «homototalitarus» потрапили вперше за кордон, вони відчули, що комунізм уже настав. Що рухатися більше нікуди. Потрібно втекти у іноземні краї – у грошовитий рай лоску  і достатку. І більшість людей досі вірять що там – за кордоном рай. І не хочуть жити своїм життям у власній країні.

Відголоски минулого

Ось так ходимо ми кожного дня  ходимо вулицями своїх міст, спостерігаємо за заходом та сходом сонця, відраховуємо вервечку днів. Пальці нашої долі майстерно переплітають сюжетне хитросплетіння подій, думок, сподівань. Минає час. Від 1991 року промайнуло більш ніж 20 років. Наша молода держава вже доросла, їй скоро виповниться 23. Її населення також уже морально виросло і сформувалося. Це довела Революція Гідності 2014 року. Ми, сучасники, напевно ніколи не забудемо її, бо ця  знаменна подія залишиться у наших серцях до кінця. Але чи зможемо ми перебороти «синдром 90-тих», відголоски некультурної радянщини у декому з наших ближніх і можливо трохи у самих нас? Дуже багато сказано про те, що «Зміни потрібно починати з себе», що Революція твориться у серці кожного. Але чи твориться? Чи готові ми назавжди відмовитися від тих ганебних телепередач, від низькопробного кіно, від масового не вишуканого мистецтва? Чи можемо відмовитися від російськомовного ширвжитку ?  Покаже час.

Автор: Оксана Бабенко

У тексті використанні фото мистецьких творів проекту «Жлобологія»