Вуді Аллен та вуаль реальності

Переглядаючи фільми Вуді Аллена ми часто задаємо собі питання: “Звідки взявся цей оригінальний стиль? Як режисеру вдалося стати таким самобутнім?” Спробуємо дати відповідь на це питання.

Вуді Аллен народився і виріс у Нью-Йорку (квартал Мідвуд уБрукліні) в єврейській родині. Його дід і бабуся були еміґрантами, рідною мовою для них були німецька та їдиш. Мати Вуді Аллена, Неті, була бухгалтером у родинній кондитерській, а батько, Мартін, офіціантом і гравером-ювеліром. У родині була ще молодша сестра Летті. Дитинство Вуді Аллена не було щасливим: стосунки з батьками — особливо з суворою матір’ю —виявилися не найкращими.
Вуді з дитинства говорив на їдиші, відвідував єврейську школу-восьмирічку (англ. Hebrew school), відтак — Публічну школу № 99, а потім— Мідвудську середню школу, де завдяки рудому відтінку його волосся його прозвали «Рудий» (англ. «Red»). Незважаючи на те, що у своїх фільмах актор грає людину фізично слабку і недружню, у школі він чудово грав у бейсбол та баскетбол, та зумів іншим учням демонструвати різноманітні фокуси та картярські штучки. Саме в тих роках сім’я Коніґсберґів проживала в квартирі на Авеню «К»,1400, між вулицями Східна «14» та Східна «15».

« «Коли мене відправляли в багатоконфесійний літній табір, таки там мене жорстоко лупцювали хлопці всіх рас і релігій.»

Провал, шлях до мрії і гумор

Закінчивши школу, Аллен вступає до Нью-Йоркський університету, в якому обирає курси комунікації та кінематографу: тут він не виділявся особливим бажанням навчатись, провалив іспит з кінематографу, — і невдовзі його було викреслено із числа студентів. Пізніше якийсь час відвідував Нью-Йоркський міський коледж.

Після невдачі у Нью-йоркському університеті і Коледжі Аллен остаточно обирає роботу за покликанням. Він влаштовується до гумориста Ґерберта Шрайнера і складає для нього сценарії. З 1954 він пише сценарії вже для популярних ТБ-програм «Шоу Еда Салівана», «Вечірнє шоу», «Година Сезара» та багатьох інших.

За цей час його заробітна плата виросла з 75$ на тиждень у Шрайнера до 1500$ на тиждень у«Годині Сизара». Аллен багато працює разом з досвідченим сценаристом ТБ-програм Дені Саймоном, братом відомого драматурга Ніла Саймона. Пізніше Вуді Аллен висловив Д. Саймону вдячність за допомогу в створенні власного літературного стилю.
У 1961 році він з’являється в новому амплуа, виступаючи в жанрі «гумористичної імпровізації»(англ. Stand-up comedy), дебютував у клубі «Дуплекс» у районі Ґрінвіч Вілледж.(Фраґменти виступів Аллена можна почути на виданих альбомах «Standup Comic andNightclub 1964-1968».) У цей же час він розпочинає писати для популярного телешоу «Прихована Камера» і з’являється в декількох епізодах програми.

Добиваючись потрібного враження від своїх виступів, Аллен прагне перетворити свої особисті слабкості на виграшні сторони, розвиваючи образ свого персонажа – інтелектуала і неврастеніка. Як комік він швидко добивається успіху, часто з’являється в нічних клубах і на телебаченні. Паралельно Аллен пише розповіді для різних видань (серед них варто во відзначити журнал «Нью-Йоркер»). За свою літературну кар’єру Аллен випустив чотири збірки розповідей і п’єс – «Зводячи рахунки»(1971), «Без пера» (1975), «Побічні ефекти» (1980) і «Чиста анархія» (2007).

Вогні Бродвею

У 1966 році вийшла його п’єса “Не пийте цю воду”, прем’єра якої відбулася 17 листопада 1966 року. Вона зробила його одним з найвеличніших драматургів на Бродвеї, витримавши згодом 598 постанов. У постановці брали участь Лу Якобі, Кей Медфорд, Аніта Джіллт і Аллена Ентоні Робертс, що неодноразово знімався у Вуді Аллена. Кіноверсія п’єси за участю Джекі Ґлісона, поставлена режисером Говардом Морісом, була випущена в прокат у 1969 році. У 1994 році Аллен сам поставив на телебаченні третю версію цієї п’єси за участю Майкла Джей Фокса і Маїм Бялік.

Наступним бродвейським шедевром Вуді Аллена стала п’єса «Зіграй це знову, Семе», в якій він також і виконав одну з ролей. Прем’єра спектаклю, в якому зіграли Даян Кітон і Ентоні Робертс, відбулася 12 лютого 1969 року. Всього було показано 453 постанов. Кітон, Робертс і Аллен пізніше зіграють свої ролі знову, але вже в кіноверсії п’єси. П’єса була висунута на театральну премію «Тоні» 1969 року в номінаціях «Найкраща чоловіча роль» (Робертс), «Найкраща жіноча роль» (Кітон),«Найкраща режисерська робота» (Джозеф Гарді).
У 1981 році на Бродвеї був поставлений спектакль за п’єсою Аллена «Світло плавучого маяка»,який мав успіх у критиків, але не у публіки. Не дивлячись на дві номінації на«Тоні» і перемогу в категорії «Найкраща чоловіча роль», відбулося всього 62 постановки.
Хоча наступні вісім років Аллен сам не брав участь у сценічних постановках, його твори ставилися на різних майданчиках світу: спектакль«Бог» йшов на сцені бразильського культурного центру в Ріо-де-Жанейро, в Італіїі Франції зроблені театральні версії фільму «Кулі над Бродвеєм».

Вуді Аллен – великий прихильник класичної і джазової музики,це помітно зі звукових доріжок до його фільмів. Проступінь його захопленості музикою говорить те, що сам псевдонім він вибрав собі в честь американського джазового кларнетиста і саксофона Вуді Германа.

Крім того, Аллен з юності грає на кларнеті, і починаючи приблизно з кінця 1960-х періодично виступає на різних концертних майданчиках (як правило, в клубах). Ансамбль Аллена «Нью Орлінз Джаз Бенд» кожного тижня грає старомодний джаз в Карлайл-готелі в Нью-Йорку. В 1997 ця сторона діяльності Аллена була відображена в документальному фільмі «Розгульний блюз (Wild Man Blues)», знятому Барбарою Копл. Вуді Аллен і «Нью Орлінз Джаз Бенд» записали два альбоми, «Bunk Project»(1993) і саундтрек до «Розгульного блюзу» (1997). Влітку 2008 вони виступили на джазовому фестивалі в Монтре.

Про пристрасть Аллена до опери можна також судити по музичних фраґментах, які режисер іноді включає в свої фільми (наприклад, сцена вбивства в картині «Матч-поінт»).

60-ті та 70-ті роки

Першою спробою Аллена був фільм «Хапай гроші та біжи» (1969), згодом вийшли фільми фільми «Банани»,«Усе, що Ви завжди хотіли знати про секс, але боялися запитати», «Сплячий»,«Любов і смерть». Фільми «Хапай гроші та біжи» і «Банани» були створені у співавторстві з другом дитинства Мікі Роузом. У1979 році виходить чорно-білий фільм Манхетен» – знак любові і поваги улюбленому Нью-Йорку, місто в фільмі також є головний персонажем, як і іншідійові особи. Як і в багатьох інших фільмах Аллена, головні герої – представники середнього класу, вчені, письменники. Хоча деколи їхня претензійна інтелектуальність здається кумедною, історія повна незрозумілих натяків, які роблять її менш доступною для основної частини глядачів. Почуття любові і ненависті, які відчувають герої цього фільму, стають характерною рисою багатьох фільмів Вуді Аллена, включаючи «Злочини та помилки» та «Енні Голл».

1980-ті роки

ільми Аллена 80-х, у тому числі комедії,відливають сумними та філософськими відтінками. У деяких, «Вересень» і «Спогади про “Зоряний пил”», відчувається вплив робіт европейських режисерів, таких як Інґмар Берґмен і Федеріко Фелліні.

1990-ті роки

У цей період Аллен багато експериментує, граючи з різними стилями і демонструючи при цьому свою літературну та кінематографічну ерудицію. Його роботи містять численні звертання до шедеврів Фріца Ланґа 20-хроків, Орсона Веллса, Чарлі Чапліна та інших геніїв. Сценарій фільмів Аллена змінюється в «Розглядаючи Гаррі» (1997) та «Знаменитості» (1998),роблячи їх стилістично ближче фільмів, знятих після 2000 року.
2000-ні роки
Фільм «Дрібні шахраї» (2000) був його першим фільмом, знятим на студії DreamWorks. «Дрібні шахраї» мали відносний успіх,зібравши близько $ 17 млн у США, проте наступні чотири фільми Аллена не мали такого успіху, включаючи найдорожчий фільм Вуді Аллена «Прокляття нефритового скорпіона» з бюджетом понад $ 33 млн. «Голлівудський фінал», « Щось іще », та «Мелінда і Мелінда », кожен з яких заробив за $ 5 млн, отримали погані відгуки.Багато хто пояснював це тим, що нібито найкращі роки Вуді Алена вже позаду.

«Матч-поінт (фільм)» (2005), знятий в Лондоні,став одним з найуспішніших фільмів Вуді Аллена за останні десять років. Він отримав в основному дуже хороші відгуки. Незважаючи на те, що фільм відрізняється від типової критичної сатири Аллена, він все ж не залишає без критики соціальні сфери. В інтерв’ю журналу “Premiere” Аллен заявив, що це його найкращий фільм, знятий за весь час.

Аллен сказав, що він «таки залишається в живих»на арені Европи, в країнах якої у нього багато шанувальників, особливо у Франції. «У США багато речей змінилися, і стало важко знімати гарні маленькі картини», – сказав Аллен у 2004 році в інтерв’ю, – «жадібні студії не могли ще менше піклуватися про гарні фільми – якщо вони отримують добрий фільм, вони щасливі подвійно, але їх метою є робити гроші. Вони хочуть лише, щоб ці 100 $млн картини принесли $ 500 млн. »

Автор: Ірина Стельмах