ARTarea – інтернет-журнал журналу «ARTarea»
Нещодавно нам вдалося поспілкуватися із визнаною українською письменницею Ірен Роздобудько. Потужність та різноплановість літературного таланту мисткині справді вражають. Вже з 2000 року творчість молодої журналістки почала набирати неабияких обертів, майже кожного року письменниця видавала одну або навіть дві книжки. Теми та жанри її творів є дуже різними – від детективних романів і до психологічних драм. Цікавим є і те, що проза письменниці є сучасною, не позбавленою постмодерних віянь. Наприклад, у творі «Шості двері» читач перебуває у атмосфері нагромадження художніх деталей, паралельних дійсностей, екзистенційного пошуку. Ірен Віталіївна не забуває і про юних читачів. Книги «Життя видатних дітей», «Коли оживають ляльки» відразу завоювали прихильність серед дітей і їхніх батьків. Літераторка на разі працює журналісткою у журналі «Караван історій» в Україні, окрім прози пише і вірші, а ще малює якісну фантасмагоричну графіку.
– Ірен Віталіївно, Ви на сьогодні визнана письменниця. Чи визнання не руйнує талант, чи не змушує працювати на публіку?
– Я працюю на себе і на своїх читачів. У Булата Окуджави є так слова: «Кожен пише, так як дихає». Я пишу як дихаю. Якщо це дихання співпадає бодай з десятьма людьми, то це щастя.
– Ви пишете також і для дітей. На Вашу думку, книги для дітей мають бути більш наповненими змістом чи малюнками і оформленням?
– Для маленьких дітей мають бути дуже якісні малюнки, не оці японські «окаті». Адже серед українських художників є дуже багато талановитих. Але малюнки мають переважати до трьох років. Потім вже потрібно аби текст відіграв більшу роль, щоб ілюстрації і текст співпрацювали.
– Коли до Вас приходить натхнення? Зранку чи ввечері? – Мені здається, що натхнення – це поняття для лінивих. Для мене немає натхнення. Я хочу говорити, і говорю, а чекати на натхнення можна і 20 років.
– Ви пишете для дорослих, дітей і навіть підлітків. Нещодавно, наприклад з-під Вашого пера вийшов роман для підлітків «Арсен». Ви відчуваєте себе у всіх цих вікових категоріях одночасно, чи берете прототипи із життя?
– По-перше, я і сама втілююсь у героях творів, вони ніби стоять наді мною і чекають на втілення. Це подібно до того, як композитори чують музику у своїй голові. Це не піддається поясненню. Я їх бачу і чую.
– Ви є цілком українська письменниця, але чомусь екранізація твору «Ґудзик» відбулася російською мовою. Чому так сталося?
– Це все кіноіндустрія. За мотивами моїх творів є 5 знятих фільмів, які транслюються в Америці, Прибалтиці, Росії, але в нас їх не показують. Не знаю чому. Можливо, вони не перекладені. Це все гроші. Продюсери працюють на те, щоб продати фільм і заробити гроші. Звичайно, я б хотіла, аби фільми виходили українською. Зараз є 2 фільми українською за моїми творами, які просто лежать. Невже ви думаєте, що режисер Володя Тихий, він з Червонограду, який і зняв «Ґудзик» не хоче створювати українського кіно? Хоче. Але це – довга розмова.
Опитувала Оксана Бабенко
Фото: vsiknygy.net.ua