Матері. Дочки. Бунтівниці – суфражистки

Голоси чоловіків, які здіймають ґвалт і кричать: «Жінки не мають психологічної стійкості та психічної рівноваги, щоб виносити судження щодо політичних справ! Якщо ми дозволимо жінкам голосувати, то це означатиме знищення суспільного ладу! Жінок добре представляють їхні батьки, брати, чоловіки. Якщо вони одержать право голосу, то зупинитися на цьому буде неможливо! Жінки вимагатимуть права ставати членами парламенту, міністрами, суддями!»

Уявили? Такою була ситуація у Лондоні 1912 року. І так було не лише в Англії.

«Суфражистка» – британський історико-драматичний фільм, знятий Сарою Геврон. Молода прачка Мод (Кері Малліган) має звичайне життя. Вона важко працює з дитинства, терпить знущання свого керівника і намагається бути хорошою дружиною. Вона любить свого сина і терпить ненависну роботу лише задля його майбутнього. У той же час у Лондоні набирає обертів рух суфражисток. Це історія групи жінок, які приєднались до боротьби.

Десятиліттями жінки провадили мирні кампанії за рівність та за право голосу. Проте, їхні аргументи ігнорувалися. У відповідь Еммелін Панкгерст (Меріл Стріп) – лідерка суфражисток, закликала до всебританської кампанії непокори.

Боротьба жінок за власні права стала причиною ув’язнення багатьох із них. Але все це було не марно і у 1918 році було надане виборче право деяким жінкам. Незважаючи на протести суфражисток протягом цих років, закон визнав право матері на дітей лише у 1925 році. А зрівняння у виборчому праві чоловіків і жінок було визнано лише у 1928 році.

Загалом у стрічці гарно показано те, з чим боролися жінки і чому вони так бунтували. Спершу це були мирні акції, які згодом переростали у більш радикальні. Протягом перегляду стають зрозумілі усі їхні мотиви.

Режисерка дає можливість сучасним людям зрозуміти і відчути те, як це було: мовчати, коли тебе постійно ображають; не мати жодних прав; часом мати важчу роботу і меншу зарплатню; бути вигнанцем, меншою, гіршою за чоловіка і ще купа таких утисків. Суфражистки були позбавлені родин і поваги оточуючих, сиділи у в’язницях і голодували для того, аби сьогодні жінки мали права. Хоча навіть зараз зустрічаються люди, які проти рівноправ’я (варто згадати хоча б обурення фемінітивами, не говоримо вже про стереотипи щодо жінок у будь-якій сфері).

Стрічка має певні кліше: більшість зображених чоловіків – жорстокі й абсолютно не розуміють жінок, всіляко намагаючись зупинити їх, а самі суфражистки – занадто ідеалізовані. Єдиний чоловік, який підтримує і допомагає жінкам у нелегкій боротьбі – чоловік лікарки Едіт (Гелена Бонем Картер).

Сонні (Бен Вішоу) – чоловік Мод. Він боязкий і несміливий перед іншими чоловіками, але після того, як Мод починає відвідувати зустрічі суфражисток, він виганяє її з дому й забороняє бачитися із сином. Нічого дивного адже більшість чоловіків у кінофільмі вважають дружин своєю власністю, яка, очевидно, не може мати прав. Тому єдині, кого не боїться Сонні – жінки, бо їх ніхто не вважає особистостями.

Деяка гіперболізація проблем жінок на початку минулого століття не є зайвою. Можливо, це спеціальний прийом режисерки, аби привернути увагу громадськості. Нагадаємо, що фільм вийшов у 2015 році, коли у Саудівській Аравії жінкам лише пообіцяли надати виборче право.

Творці «Суфражистки» гарно підійшли до відтворення історичної епохи. Так, костюми, декорації й деталі повністю відтворюють початок XX ст. Також історія цікава тим, що розповідає про жінку, яка будучи абсолютно далекою від руху суфражисток поступово розділяє погляди і стає однією із них. Картина розкриває героїню і стає зрозуміло чому Мод обрала цей важкий шлях.

Можливо, у XXI ст. важко зрозуміти чому суфражистки так активно і радикально боролися за свої права, але зараз жінки можуть мати бізнес, голосувати й мати рівні із чоловіками права саме завдяки тим, хто боровся за це сто років тому.

Фільм отримав схвальні відгуки від критиків, але так і не здобув почесних нагород.

Підготувала Яна Русіна