ARTarea – інтернет-журнал журналу «ARTarea»
Що ми уявляємо, коли говоримо про майстерню художника? Погодьтеся, сполучення таких слів викликає дещо зромантизоване уявлення, яке породжує певні стереотипи. А вони створюють ілюзію всебачення і всерозуміння. Проте це ж всього лише ілюзії.
Так було і зі мною, коли вперше потрапила до майстерні Миколи Кристопчука.
Ми прибули туди із племінницею художника Соломією Кристопчук, я мала описати і сфотографувати деякі картини. Часу було небагато (приблизно година до моєї пари), але достатньо, аби подумати собі, що вже знаю цю людину. На той час минуло майже 14 років від смерті самого художника. А я чомусь вирішила, що знаю його, один раз побувавши у його майстерні. Ну звісно, величезні полиці української та іноземної класики, старі лампи, плівки з фотографіями, незакінчене полотно на мольберті створили певну картину присутності. Насправді ж присутність ховалася у характері самих полотен. Мені знадобилося декілька місяців, аби нарешті зрозуміти це. І зрозуміти, що за кожною людиною стоїть щось незбагненне і невідоме. А намагання осягнути повністю когось залишатимуться лише намаганнями. Тому цей текст – це не «просвітління» в тому, що мені вдалося дізнатися, це лише спроба залучити до діалогу, який ніколи не закінчиться і який розпочався у Застав’ї.
Особливий світ рідного дому Миколи Кристопчука
Бо саме у Застав’ї, що на Рівненщині, у 1934 році народився Микола Кристопчук. І Застав’я завжди було на його полотнах. Із рідним селом художника поєднувала пам’ять про батьків, і про старшого брата (якого закатували у Середній Азії органи радянської вдали за антирадянські погляди), і про часи, коли усе тільки починалося. Для митця створення художнього світу було ще й особливою формою спілкування із тими місцями та людьми, які з роками зникали фізично.
Фото «Батькова хата, 1979 рік. Полотно, олія. 60х73 см»
У сім’ї Миколи бажали, аби він став лікарем. Звична історія із життя митців. І він таки вступив до Івано-Франківського медичного інституту. Після року навчання його забирають до армії, служив у морфлоті. Проте відслуживши, Микола Кристопчук не повернувся до навчання у медичному, він вступив до Львівського державного інституту прикладного і декоративного мистецтва, який закінчив у 1964 році. Одразу ж того року влаштувався на роботу у Львівському художньо-виробничому комбінаті художником монументального цеху, де він працював 30 років і сформувався як великий монументаліст. Команда, до якої входив пан Микола, виконувала мозаїчні розписи по містах України, на Кавказі, у Грузії, у Сибіру. Їдучи у відрядження та виконуючи там монументальну роботу, художник привозив із собою величезну кількість начерків, замальовок, ескізів до майбутніх картин. У його мистецькому доробку налічується декілька десятків полотен, на яких зображено Крим, його природа і простори; Карпатські гори; міське життя та архітектура.
Новий Мамай у вирі національної культури
Та переведення тих ескізів у мистецтво станкове відбувалося уже за зачиненими дверима майстерні.
Це було місце боротьби і самотності художника. Явище не нове у вирі нашої національної культури. Микола Кристопчук не йшов на провокації та «прохання» влади, тому у нього немає полотен, у яких б прочитувалася ідеологічна заангажованість. Навпаки. Я вже згадувала, що у майстерні Кристопчука дуже багато книг, особливо чимало з них стосуються історії України. Соломія Кристопчук розповідає, що це було його основним джерелом вивчення історичних важливих епох, аби перенести ці епохи на полотна. Козаччина посідає особливе місце у творчому доробку художника. За те, що він написав декілька десятків образів Мамая, у дружньому колі Миколу також називали Мамаєм. Ці полотна і для його сім’ї є особливою гордістю. Остання виставка, яка відбулася у 2019 році, складалася зокрема із картин на козацьку тематику.
Фото «Мамай України, 2001 рік. Полотно, олія, 97 х 146 см»
Життя Миколи Кристопчука – це постійні пошуки та звершення. Його часто називають народним художником за його звернення до історії народу, побутування та його зв’язок із природою. Різноманіття жанрів, тем, технік, у яких творив художник, не обмежиться одним текстом.
Але є ще одна віха його особистості, яку не можу оминути. Коли побачила полотно «Чорні рови», то мені пригадався роман Олеся Гончара «Собор». Одна з особливостей тексту в тому, що хоча він і відповідає схемі тоталітарного письма, проте сенсово та ідейно повністю заперечує будь-які вияви тоталітаризму.
І якщо поглянути на полотно Миколи Кристопчука, яке написане у 1990 році, і не вникати у суть – загальна картина справді підлягатиме загальному канону. Проте конкретика кожного прописаного образу говорить протилежне: тут явна парадигма поділу на два світи – на свій і чужий, на той, що завжди існував, і той, що прийшов існувати насильно. Картина протистояння, що впирається у рамки соцреалізму. Але ж ми знаємо, що за тими рамками. І Микола Кристопчук знав.
Фото. Чорні рови, 1990 рік. Полотно, олія. 150х200. Львів.
Сакральне письмо Миколи Кристопчука
Художник помер у 2006 році. За життя у нього було до двадцяти персональних виставок. Він був і є шанованим професором у Львівській національній академії мистецтв, де у 1995 році разом із проректором навчальної частини ЛНАМ створив факультет і кафедру сакрального мистецтва. А у 2002 році видав книгу «Синтез технік монументального мистецтва у храмовій архітектурі», чим і заклав основу нової іконографічної методики, на яку посилаються досі.
Зараз мистецьку спадщину художника впорядковує його племінниця Соломія Кристопчук, яка планує зробити ще не одну виставку знакових творів митця. Тому кожному з нас випаде ще така можливість долучитися до діалогу із художником.
Віра Карпінська