Езопова мова Степана Васильченка: відгук на думу-казку «Ось та Ась»

Перша думка, яка виникла у мене після прочитання цього твору: «Та яка ж це дума-казка? Це справжнісінька байка!» У тексті зашифровано багато кодів та натяків, які потрібно розшифрувати, а деякі сенси варто шукати між рядками. На перший погляд – дитяча казочка, проте за нею стоїть потужний сенс, який під силу зрозуміти лише тому, хто знає історію України.

Козак Ось та москаль Ась втілюють дві протиборчі сторони, два полюси, які ніколи не зійдуться разом, дві країни, історія та менталітет яких завжди йшли паралельно, проте було і є багато охочих, щоб вони перетнулися і навіть переплелися. Ці дві держави – Україна та Росія. Якщо прочитати казку уважніше, то за усіма сюжетними перипетіями постає історичний розвиток нашої країни. Козак Ось – це збірний образ керівників України. У кожній з частин думи-казки він означує когось іншого.

«Ой, Богдане! Нерозумний сину!»

На початку тексту в моїй уяві чітко вимальовується постать українського гетьмана Богдана Хмельницького. Саме з його ініціативи почалося зближення тоді ще Гетьманщини з Московією, саме за його правління були підписані Березневі статті. Хмельницького не можна звинувачувати, що, мовляв, якби не він, ми б жили без Росії і все було б чудово. Юристи, аналізуючи Переяславські статті, дійшли висновку, що цей міжнародний договір не узалежнював одну сторону від іншої, вони залишалися рівноправними. Але Московщина з самого початку прагнула підкорити собі Гетьманщину, і на заваді цій меті не міг стати навіть найдемократичніший договір. Не з тими зв’язалися. Але це видно тепер, з досвіду кількох століть. А хто ж міг знати тоді?

Що ж до москаля Ася, то його прототипами є і Катерина ІІ, і навіть Сталін, правителі Росії, які у різний час поводили себе по-різному стосовно України, але завжди переслідували одну мету. Вони прагнули зробити нашу державу підлеглою, знищити її уявлення про себе як про незалежну та соборну країну, перетворити на колонію, провінцію «великої та могутньої Росії». І багато років їм це вдавалося.

На початку думи-казки автор, описуючи козака Ося, наділяє його хрестоматійно-українськими рисами: надмірна довіривість та щирість, беззаперечна покора, богобоязкість. Читаєш твір і хочеться кричати козакові: «Що ж ти робиш? Чому дозволяєш об себе витирати ноги?» Але тут важливо розуміти, що мова не про одну конкретну людину, а поведінку, менталітет усього народу у певний історичний період. Згадаймо, як після підписання Переяславських статей українці дозволили поставити російські гарнізони в найбільших містах, як проковтнули те, що цар не присягнув на вірність Гетьманщині, а наші козаки йому – так. Тоді ніхто не запитував: «Чому ми дозволяємо витирати об себе ноги?»

Батіг і пряник

«Живе москаль Ась, як сир у маслі катається, в Осевому добрі купається; хата у козака гарна, біла, а жінка молодая, мила». Тут Степан Васильченко, ймовірно, закодував трагедію панщини, закріпачення вільних українських селян, перетворення їх фактично на рабів. Російські пани «як сир у маслі каталися», використовували безкоштовну працю українських кріпаків, виснажували наші чорноземи, ґвалтували дівчат, користуючись власною безкарністю. Чи повстали козаки, національні шляхта? Ні, адже московська влада була надзвичайно хитрою і використовувала метод батога і пряника: тримаючи у шорах одних, вона задобрювала інших, надавала привілеї українській козацькій старшині, щоб та зросійщувалася, покращувала свій побут, збільшувала статки, а за це натомість віддала власні свободи і фактично право на бунт.

Це те, що ми бачимо у сучасній Росії – людям кидають подачки, щось на кшталт безкоштовної їжі на свята, яку росіяни не гребують їсти навіть з лопати, чи право обрати назву (!) для сучасної російської зброї, але натомість забирають громадянські права. Люди віддають їх теперішньому російському самодержавному цареві – Володимирові Путіну. У тамтешньому суспільстві панує патерналізм, святе переконання у тому «за нас вирішать, їм там згори видніше, вони знають, як краще». Російський народ не усвідомлює власної сили і влади, не розуміє, наприклад, що ті гроші, які він платить в казну зі своїх податків і формують державний бюджет, тому політики повинні звітувати про їхнє використання. Натомість росіяни покривають корупцію і говорять про те, що «нема чого чужі (!) гроші рахувати», себто кошти, які російські нардепи крадуть з казни.

Таке ставлення до державної влади як до святої, даної Богом, яку в жодному разі не можна критикувати, формувалося довгі роки, почалося це ще з часів царату. Ось яку промовисту деталь наводить Степан Васильченко: «…козак Ось присягу пам’ятає, голий і босий зі своєї хати в дорогу вирушає». Цілком можливо, що, описуючи оцю забаганку москаля Ася, автор натякає на знищення Запорізької Січі Катериною ІІ. Нас дивує покірність козака Ося? То згадаймо реакцію українського суспільства на зруйнування Січі – усі сприйняли цю подію як щось очікуване, ніхто не збунтував. Тут проблема навіть не в реакції, а в тих історичних обставинах, а в їхніх передумовах.
Автор:  Ірина Ладика

Фото з Інтернету