Рідні пенати нікому не продати!

Усім з дитинства відома казка «Зайчикова хатка», де зла Лисичка вигнала із луб’яної хатки чемного Зайчика. Хоч казочка і розрахована на дітей, але чи не може дорослий взяти з неї щось для себе? Лише на хвильку, згадаймо про що там йдеться.

Жили собі Лисичка і Зайчик. У Лисички хатка була крижана, а в Зайчика – луб’яна. Після приходу весни, Лисичка втратила хатку, а Зайчикова так і продовжувала стояти. Хитра звірюка обманом вигнала вухатого з його дому й стала новою ґаздинею. І що зробив наш збідований і ображений герой? Він пішов шукати долі деінде. Блукав Зайчик горами, лісами, просив допомоги у звірів-друзів, але ті не могли зарадити його горю, аж допоки не прийшов Когут і не допоміг вигнати нахабу з чужого дому піснею:

Кукуріку! Кукуріку!
Йду лісами-горами
В чоботях зі шпорами,
Несу косу на плечі!

Тікай, Лиско, з печі!

Про схожу проблему йдеться і в думі-казці Степана Васильченко. Якийсь чужий чолов’яга вривається до козака додому й проситься пожити. Наша щира, люб’язна українська душа не змогла відмовити непроханому гостю. Може в людини проблеми, ну як не допомогти? В найкращих традиціях козак щирий на ймення Ось зустрів збідованого Ася: хліб-сіль, рушник і борщик з пампушками. Як брати вони жили, ділили усе навпіл й не гнівили. Звучить прекрасно, чи не так? Але ж у підступного Ася, як і в Лисички або в будь-якого негативного героя дитячих блокбастерів діснея, вже давно дозрів злющий план. В найкращих традиціях «русского брата» Ась просить Ося з хати…

Чому? Ну йому ж видніше, він мав просвітлення про сто і сім літ, про босі й голі ноги на морозі аби уму-розуму вчитися. Ну як не послухати мудрого брата, який тільки добра бажає меншенькому? Ось і пішов собі світом блукати, щастя-долі шукати й мудрості набувати. Ходив рік, два, сто і сім, добрих людей стрічав й світ розв’язував.

Морями, землями блукав наш Ось, люди йому дорогу показували, від вигаданої Асем глухоти-сліпоти-дурноти лікували й долю щасливу повертали, аж до самого дому.

Сто і сім літ ґаздував Ась у хаті Ося й сам вже повірив у своє «чесне» панування. Про блудного брата забув і ні на хвильку не згадував, аж поки той до хати не вернув. Ась же не змінив намірів й переконав нещасного Ося у його скорій кончині. Як і завше, довірливий Ось ледь сам собі панахиду не замовив й свічки до церкви не поставив за власний упокій. Ліг собі, лежнем лежить, смерть призиває, очима кліпає й за братом спостерігає. А тому ніяк не йметься: сусідам про нещасного сліпого-глухого-дурного брата розказує, до церкви бігає, самого ж Ося у смерті переконує, могилку копає, домовину виготовляє…

Подивився на це Ось, подував собі, згадав москалеві слова ще раз та й підозрювати щось неладне почав. Думає собі поговорю з людьми, що вони скажуть. Хіба ж я мертвий, як усе чую й бачу досі? Згадав йому Ась клятву братську, про життя дружне й небо безхмарне над їх хатою. Ося за душу взяло, що клятву розривати треба, але ж і живому в домовину лягати не хочеться. І сусідів вже москалик переконав у смерті козака щирого, і дітей на свій бік переманив й дружина забула коханого. Домовина в сінях стоїть, душу українську чекає, а Ось усе не вмирає.

Відкрилися очі «хохлу» з ким він справу має, що про дружбу той братчик не чув, а що таке совість узагалі не знає. Дітей покликав, жінку, сусідів і з рогачем москалика з хати гуртом виганяли. То ж бо нехай вибачить Ась нашого козака, що без почестей і пісні з дому погнали, бо ж де справедливість там і правда свята!

Знайомий сюжет, правда ж? Казка казкою, але ж зараз ту саму проблему маємо. У чужий монастир, як то кажуть, не йдуть зі своїми правилами. Вочевидь, це правило діє всюди, крім «хохлів», які вірять усяк і кожному, хто їм «чесно допомогти» хоче. Завжди десь собі долі шукаємо, тікаємо від нещасть якнайдалі і хвостики піджимаємо, як тільки бачимо щось неладне.

Йдемо туди, не знаємо куди і шукаємо щось, не знаючи що. Добре там, де нас немає, але ми вперто їдемо, крутимось-вертимось і лишаємось із, самі знаєте чим…

Де щаслива доля? Де вирішене українське питання? Тут? Там?

Ні! Люди, агов, озирніться, воно ж все тут, біля нас, зовсім поруч. Ау!

Ще довго ми будемо приймати усіх охочих, а потім потерпати від власної гостинності? Бо ж «братам» наші традиції не підходять та й мова не схожа на їхню «кращу і більш розвинену», а країна в нас взагалі якась не така. Ніхто не знає яка вона має бути, але точно не така як є. Чому? Бо так. Бо не така як їхня, гірша.

Запитання: так ви, гості дорогі, таки В ГОСТІ приїхали чи як? Де з’являється один москалик, навіть якщо випадково, пізніше прийде хтось, хто його стане захищати і навезе нових вже інших готових москаликів. «Хохлів» посуне, свої правила проголосить, бо ми такі наївні й добрі, що тільки так нам голову морочити можна, бо ж задля своїх навіть собі гірше робитимемо.

А потім братчики кричать про відібрану хату, що жінка у кАзака краща і діти розумніші, а взагалі москаликів ніхто за людей не сприймає й ображає, прав у них немає й у глухий кут їх, нещасних, заганяють злі «хохли». Люди, так ви тут У ГОСТІ чи як?

Чому вже на нашій землі стоять ваші триколори й височенні будинки з написами «Частная собственность»?

Сотні сторінок історії пояснюють і говорять про це відкрито, єдиний аргумент від москалів: «Бо так». Не набридло ще бути машиною для здійснення бажань, до того ж не власних?

Агов, люди, прокиньтесь! Озирніться назад, подумайте й згадайте «обмежених у всьому» москалів. Ви ще сумніваєтесь у їх брехливості? Так, теж маємо трохи негативу в нашій українській крові, але з хати ми нікого не женемо. То, може б нам як Когуту із казки, вперед і з піснею?

Автор: Яна Русіна

Фото з Інтернету