Від початку цьогорічної весни львівський театр ім. Леся Курбаса запрошує на доволі незвичні події – відеоретроспективи вистав театру. На одній із таких ретроспектив, а саме вистави “Благодарний Еродій” за Григорієм Сковородою, побувала і наша авторка. Про те, для чого театру потрібні такі події, які зміни сталися з театром за майже 20 років, та чого очікує театр Курбаса від сучасного глядача, – далі.

Напівтемний зал, майже повністю заповнені чотири ряди крісел, принишклий глядач: саме такою є атмосфера кількома хвилинами перед початком показу (кінопоказу, у цьому випадку) вистави 1993 року “Благодарний Еродій”, що її поставив Володимир Кучинський. Цікаво, що театр Курбаса досі має в репертуарі цю виставу, і того ж самого режисерства. То що це? Зіставлення? Ностальгія? Маркетинг? Направду, ніщо із цього

.

“Нам важливо, аби ви пережили наш досвід разом із нами”, – говорить один із акторів театру Олег Цьона перед тим, як побажати гарного перегляду. Ось і починається показ. На хвильку не розумію, що відбувається. Очікуючи побачити щось банальне й звичне (це ж бо 1993 рік!), мало не ціпенію від здивування, тому що не впізнаю українського театру: та це ж бо справжній експеримент! І хоч запис неточно передає усі репліки акторів, без жодних вагань можу вловити суть навіть із рухів та ритмів. Одразу зрозуміло, що вистава – новаторська на той час.

 

Сюжет простий: Еродій, лелека, та мавпа на ім’я Пішек, зустрічаються посеред африканських гір і бесідують притчами про життя, про виховання, та Благодарність. Вистава – своєрідна ритуальна гра, заснована на одвічних питаннях, що турбують людину. Ця гра зачаровує рухами, ритмом, вигуками. Ця гра вимагає глядачевої співучасті (мовчазної чи не зовсім). Як згадує актор театру ім. Леся Курбаса Андрій Водічев у інтерв’ю Zaxid.net: “Той «Еродій» був присвячений ритму. І ми шукали ритм в тексті, русі, співі. Вона була як злагоджений годинниковий механізм. Тепер Кучинський, як постановник, присвятив нову роботу насамперед змісту”.

І справді. Вистава 2015 року – той же чудний глум, що не втрачає популярності серед глядачів і до сьогодні. Екзистенційні проблеми пошуку місця людини у світі, щастя людини і гармонії конкретної особистості, що їх заторкнув Григорій Сковорода, турбують українців і сьогодні. А львівський театр Леся Курбаса – це така собі філософська школа, яка ставить безліч питань і не відповідає на них, лише веде кожну окрему людину до його чи її істини.

Після перегляду рідкісних кадрів – обговорення. Дивують щирістю й дитинністю розповіді авторів, що зіграли 1993 року і прийшли на ретроспективу, аби не лише згадати гру, але й почути голос глядача: Ми тут, щоб не полемізувати, а щоб чути вас, вести діалог і вчитися у вас… Хочемо пустити промінчик у простір, щоб ви, глядачі,  його відбили чи прийняли”, – говорить акторка однієї з головних ролей Наталка Половинка. Водночас, діалог вселяє надію в те, що український театр – не закостеніла установа, а інституція, орієнтована на глядача, непересічного за своєю суттю.

Поряд із жвавою дискусією впереміш зі спогадами акторів про 1993 рік, коли театр переживав кардинальні зміни стосовно формату вистав, – теплі роздуми авторів про буття й сьогодення. “Це гра, яка вже існує у світі, вона створена творцем, а ми відтворюємо її”, – промовляє пані Наталка. А на думку її колег, проблема сучасного українського театру, перш за все, у тому, що він працює за схемою “ситі актори і спраглий глядач”, хоча повинно бути цілковито навпаки.

“Цей театр ніколи не був відповіддю. Ми хочемо, щоб це звучало, як запитання; не як рецепт, а як заклик до проби”, – зауважив автор Олег Цьона. Хочеться вірити, що така благородна візія – не одиничний випадок у театральній сфері України. Нам потрібні театри, спроможні слухати, театри, спроможні рефлектувати на останні події, що турбують людину, спроможні творити новий якісний культурний продукт.

Автор: Ірстол

Фото з Інтернету