Привітання з Бреста, лэдзі і джэнтльмены!

Пил доріг (див.також рештки згаслих зірок) – наркотична речовина,  поширена на хвилі популяризації нонконформістського світобачення.

Осідає в легенях і в мішках під очима.

У групі ризика – самотні пияки із сонцем у грудях, бродяги дхарми, буддисти, та всі ті, кого нічого не тримає (зокрема, студенти-журфаківці).

Шлях поширення: подорожі автостопом. Для зараження достатньо однієї дози.

Симптоми залежності: скуйовджене волосся, голодні очі, зіпсовані стосунки з рідними. Хворі тримаються осторонь решти суспільства, відкидають здобутки цивілізації.

Протиотрути поки не винайшли, відомі способи лікування не допомагають.

В один із четвергів – ледь плюсових, хмарних, рутинних четвергів – моя хвороба (залежність, якщо хочете) застала мене в маршрутці. Ледь тримаючись за поручень, мізинцем лівої руки дістала телефон із кишені і відкрила онлайн-карти (цю операцію я можу виконати наосліп, будь-якою частиною тіла, жива чи мертва). Я хотіла лишень зиркнути, у яких містечках неподалеку від Львова ще не ступала моя нога, та маршрутка загальмувала, палець смикнувся і зупинився на позначці Брест.

 

Доля? Доля, – вирішила я та написала повідомлення своїм одвічним попутникам:

– Поїхали в Брест?

– Серйозно, за вихідні в Білорусь?

– Чому ні? Тільки Брест.

– Я не проти.

– Я теж, поїхали.

Наступного дня наша бойова команда зібралася у стінах університету. Відсиділи кілька пар і, щойно вийшовши з аудиторій, вирушили на кільцеву дорогу. У рюкзаках ми мали конспекти, есе про Володимира Івасюка, казинаки, пряники і відварену вівсянку.  Ми були як ніколи готові підкорювати траси міжнародного сполучення.

5 хвилин на трасі із задертим догори великим пальцем – і ми подолали 50 кілометрів із релігійним фанатиком за кермом, хвилин десять (не більше) – і нас підвіз далекобійник із вантажем у 40 тонн,

3 хвилини при дорозі – і позаду села та міста Львівської області.

Ми опинилися на Волині. А ще три години тому просиджували штани в університетських аудиторіях.

Із наступною машиною нам пощастило. Як і з водіями. Усе в найкращих традиціях дев’яностих років: чорний джип, більше схожий на катафалк для потенційних жертв, шкіряний салон і бритоголово-золотозубі хлопці на передніх сидіннях. Наше щастя, вони їхали аж до Заболоття – забитого села, де ми мали сідати на електричку до Бреста о третій ночі. Що робити? Застрибуємо. Подорож, направду, вийшла першокласна. І хоча дорогою шофери спинялися в кількох селах, передавали пакети з невідомим вмістом і збивали за них гроші, ми були в безпеці. Перед водіями нашої автівки, а отже, і перед нами, клонилася вся Волинська область.

Майже безлюдна, поросла лісом і вкрита болотами нічна Волинь.

Ані попереду, ані позаду нас не було жодної машини. Ми лишилися сам на сам із кримінальною міццю України. Страху ми не відчували. Романтику дороги і голод – так, але не страх. Втім, якщо перше відчуття було приємним, то терпіти голод уже не було сил.

Посеред 5 гектарів заболотського лісу, зі злочинцями за кермом, у непроглядній темряві квітневої ночі, без зв’язку із зовнішнім світом та можливих шляхів порятунку, ми увімкнули ліхтарик і стали вивчати склад пряників із гіпермаркету. Пісні – констатували ми і взялися набивати щоки.

 

 

Харизматичні авторитети із кримінальним минулим, теперішнім і майбутнім, довезли нас до самого вокзалу, переконалися, що електричка на Брест усе ж ітиме в зазначений час, лишили нам номер телефону, благословили та й поїхали.

Ми, однак, розлучилися ненадовго. З’ясувалося, що квитки треба купляти за білоруські рублі, яких у нас не було. Недовго роздумуючи та, взагалі-то, не маючи інших варіантів, ми подзвонили нашим новим знайомим. За 2 хвилини фари чорного джипа засліпили всіх працівників вокзалу. Ми застрибнули до них у машину і вирушили шукати заболотського міняйлу. 11 година ночі, а наша п’ятірка, наче до себе додому, вривається в хатку місцевого валютника. Не дивно, що гроші нам обміняли за найвигіднішим курсом.

На цьому ми нарешті слізно розпрощалися, повсідалися на лавках у залі очікування та – не минуло і півгодини – позасинали. Закутавшись у куртки, шарфи, светри, рушники – у все, що трапило під руку, троє пристойних студенток іменитого університету більше нагадували сонних заболотських волоцюг.

 

Пробила друга година ночі. Заграли наші будильники. У залу очікування ввірвався натовп бабусь і дідусів із сумками у клітинку.

Кожна була впевнена: для такого села, як Заболоття, прибуття електрички з Бресту – свято на рівні з Різдвом чи Днем Незалежності. Коли місцеві пустять фейєрверки й фанфари, тоді ми й вийдемо на перон.

Проте електрички все не було. Годинник показав рівно третю, і ми вирішили, що не завадить вийти перевірити – про всяк випадок. По коліях удалині котився маленький склад із двох вагончиків. Товарний поїзд – подумали ми і повернулися до кас, аби спитатися, як на довго може затриматися електричка.

“Вона щойно поїхала, – млявим голосом промовила чергова на вокзалі, – наступна – на 12 дня. Чекайте”.

Шок, абсурд, сміх і сльози. Тобто – поїхала?

Тобто – о 12 дня? Невже ми дарма морозилися на сільському вокзалі 4 години? Невже дарма їхали сюди, ризикуючи життям і честю? Невже дарма обмінювали гроші за законами дев’яностих? Оце вже ні, гроші нам були потрібні на білоруські молочні продукти надзвичайної якості. Без згущеного молока і глазурованих сирків ми не могли повернутися до Львова.

Довелося змінювати план. О 05:50 мала відбувати електричка на Ковель – місто, через яке пролягала пряма траса на Брест. Ми домовилися: шукаємо щастя і, заразом, водія, що підкинув би нас до Бреста, до о пів на дев’яту. Якщо не знаходимо, стрибаємо на зворотню електричку до Заболоття і звідти їдемо на тій, що відправляється на Брест о 12.

План узгодили, а часу ще мали вдосталь. Поки ми вешталися і відходили від шоку, усі лавки в залі очікування позаймали волоцюги (хоча хто їх знає, може вони теж із якоїсь там Політехніки?).Розгубивши залишки колишніх моральних табу, ми дістали конспекти і розсілися на них під батареєю. Кожна дістала книжку – хто Паланніка, хто Вітмена – і стала читати, аби абстрагуватися від абсурдної дійсності. Так ми провели останню годину на вокзалі в Заболотті і за півгодини до прибуття електрички на Ковель вийшли на перон – не дай Боже пропустити і цю.

 

Ковель зустрів холодом і голодом, ми не відчували відморожених ніг.

Мовчки, суцільна груда з трьох замерзлих тіл вирушила у бік траси. Тепер на совісних, щиросердних водіїв нам не щастило. Година при дорозі – і жодної автівки. Нас ігнорували, не розуміли, нам вертіли пальцем біля скроні і радісно махали з вікон. Але не спинялися.

Ми вже майже змирилися, що знов будемо вимушені змагатися за місця на вокзалі із заболотськими безпритульними. Однак – о, диво – за 8 хвилин до визначеного часу нам зупинився далекобійник. Наш рятівник пообіцяв довезти до самого кордону з Білоруссю. А звідти – вже і пішки можна дістатися.

Відчувши смак білоруської молочки на пересохлих губах і гордість на своїх українських плечах, наша трійка ловила перше проміння закордонного сонця. Доїхали. Живі і незгвалтовані.

Автор: Карина Сайфудінова

Фото з Інтернету