«Втрачене покоління» повертається

Сьогодні ми часто повторюємо оцей термін: «втрачене покоління». А на книжкових поличках кожного «порядного» українця можна з легкістю відшукати пухкенький том Еріха Марії Ремарка, чи Скотта Фіцджеральда.  Ще кілька років тому про Ремарка говорили не так багато, а серед сучасної молоді цей німецький письменник є одним із найбільш популярних. І проблеми людей «втраченого покоління» сьогодні на устах, і  змушують шукати паралелі між минулим і сьогоденням.  Чому ж ця тема настільки близька нам сьогодні? Невже, через сто років, від початку Першої світової, у серці Європи виникло НОВЕ «втрачене покоління»?

       Напевно, перш за все потрібно з.ясувати, де і як виник термін «втрачене покоління».  Ось яке тлумачення подає нам Вікіпедія: Втрачене покоління – це літературна течія, яка існувала у часі між двома війнами – Першою та Другою світовою. Ця течія об.єднала таких письменників як Еріх Марія Ремарк, Джеймс Джойс, Ернест Генмінгвей, Джон Досс Паос, Томас Еліот, та інших.[1] Цей термін став популярним завдяки американській письменниці Гертруді Стайн.

Однак, це лише поверхове тлумачення самого явища «втрачених». Більш повно і болісно світовідчуття людей, які пройшли стежками тієї кривавої війни  передав Еріх Марія Ремарк, який власне і почав писати завдяки Першій світовій:

„ Ми хотіли було воювати проти всього, що уособлювало наше минуле – проти брехні і самолюбства, корисливості і безсердечності.; ми стали жорстокими і не довіряли нікому, окрім найближчого товариша, не вірили ні у що, окрім сил, які нас ніколи не обдурювали, як небо, тютюн, дерева, хліб і земля…”  .[4,с.89]

А це означає, що «втрачені письменники», там — на зламі епох, між двома світовими війнами, становили особливий прошарок людей. Із загостреним відчуттям справедливості, розчаровані у зовнішніх, матеріальних благах суспільства і тотальній неправді. Із шкільної парти їх було кинуто у вир найстрашнішої і найкривавішої для початку ХХ століття війни. До того, як стати солдатами – безмовними, муштрованими пристроями для вбивства «ворога» (якого часто і не бачив ніколи  в обличчя, на якого не тримав зла), більшість з них були школярами. Які вірили мілітаризованим гаслам, і думали, що справжнім чоловіком можна стати лише на фронті. Це вже пізніше прийде усвідомлення, що чоловіком стаєш народжуючи, а не вбиваючи. Від цього і потужний  «войовничий» пацифізм «загублених письменників». Адже на фронті вони втратили не лише свою юність, молодечу ще не осквернену брудом душу, але й щось більше – здатність повноцінно жити у мирному вимірі. Тому як ніхто розуміли, що воєн допустити більше не можна. Еріх Марія Ремарк так описав думки солдата:

«Я молодий – мені двадцять років, але все, що я бачив у житті,  — це відчай, смерть, страх, і переплетення  безглуздого животіння з неймовірними муками. Я бачу, що хтось нацьковує один народ на інший, і люди вбивають одне одного, у  божевільному засліпленні, підкоряючись чужій волі, не відаючи, що творять не знаючи за собою провини. Я бачу, що найкращі розуми людства винаходять зброю, аби продовжувати цей жах, і знаходять слова, щоб більш витончено виправдати його. І разом зі мною це бачать всі люди мого віку, у нас і у них, у всьому світі, це переживає все наше покоління. Що скажуть наші батьки, якщо ми коли-небудь піднімемось з могил і постанемо перед ними і вимагатимемо звіту? Чого їм чекати від нас, якщо ми доживемо до того дня, коли не буде війни? Довгі роки ми тільки те й робили, що вбивали. Це було нашим покликанням, першим покликанням у нашому житті».   [3, с.151] 

 

Еріх Марія Ремарк

Мені також здається, що  видатний французький письменник Роже Мартен дю Гар  певним чином належав до плеяди «втраченого покоління». Хоч дю Гар значно старший від Ремарка та Гемінгвея, він чудово передав світовідчуття людини у Першій Світовій війні у своєму романі-сазі «Сім.я Тібо».Зокрема у рядках, які наведені нижче, йдеться про безглуздість будь-якої, навіть медичної участі у Першій світовій:.

 «Ви чините неправильно, що працюєте в госпіталі, Женні. Вам здається, що робите благу справу, але насправді сприяєте тому, аби оці солдати поверталися у справжню бійню – на прокляту війну. Ви, і ваші медичні працівники робите усе можливе, аби оцей конвеєр смерті безперебійно працював. Наприклад, бачите – от той солдат, він гуляє весняним садом із перев.язаною рукою. А вже через кілька місяців він потрапить на фронт, і цілком імовірно, що у кращому випадку йому відірве обидві ноги, або у гіршому він загине».  .[2]  

 

Ернест Гемінгвей також належить до цього покоління. Його успішний роман про Першу світову «Прощавай, зброє» який побачив світ у 1929 році критики називають автобіографічним.  Адже Ернес Гемінгвей, як і його головний герой,  служив на італійському фронті і лежав у Міланському шпиталі із пораненням. Там у нього був роман із медичною сестрою.

Авторвський стиль  Гемінгвея, на відміну від Ремарка, не містить сентиментальних, зворушливих ноток. Ернест дуже чіткий, аж надто мужній, в чомусь навіть цинічний. Картина Першої світової у романі швидше суб.єктивно-особтистісна, аніж типологізовано-загальна. Адже, наприклад Ремарк крізь постать одного солдата показує всю війну, як вона є, і трагедію окремої людини у війні. Тоді як Гемінгвей полюбляє «присмачити» картину війни численними батальними сценами, якимись дешевими любовними інтрижками, та незворушливою холодністю.  Це ілюструє епізод із шпиталю:

  «Мої ноги були у брудних бинтах, як палки бовваніли на ліжку. Я намагався не ворушити ними. Мені хотілося пити, і я потягнувся до дзвінка і натиснув на кнопку. І почув, як відкрились двері, і обернувся, і побачив сестру, не вчорашню, а іншу. Вона здалася мені молоденькою і красивою».[6, с.61] 

Ернст Гемінгвей

         Ми хоча б частково проаналізували суть феномену «втрачених». Зовсім й не дивно, що в активних прошарках українського суспільства все зростає цікавість до письменників, які творили між двома світовими війнами. Величезними накладами видаються їхні твори, хоч і книжка на сьогодні недешеве задоволення.  Все це напевно через те, що в  умовах ХХІ століття в Україні визріває нове покоління «втрачених письменників». Це вже завдання літературознавців визначити як саме називатиметься ця  нова генерація.  Але очевидно, що діти української Незалежності, покоління 20-25 річних сьогодні витворюють нову історію нашої держави. І на жаль, багато з них перебувають зараз в окопах російсько-української війни. І ті образи про які ще зовсім недавно читали у книжках, тепер стають буденністю. Невже оці рядки не перегукуються, із тими, що написані 100 років тому Ремарком?

«Всі вони втомилися від війни. Безглуздої. Війни, на якій помирають ті, що так сильно хотіли жити. Війни, на якій відриває ноги тому, хто вранці і ввечері бігав останні 5 років, бо марив футболом. Війни, з якої той, що просто неймовірно грав на скрипці і фортепіано, поїхав додому без рук. Війни, на якій той, який волів без рук-ніг, але жити, без рук чи ніг помирає. Війни, яка створила великі кладовища «тимчасово невідомих солдатів», чиїх батьки, можливо, досі моляться, аби діти повернулися додому живими».[7]

Цей уривок тексту написала студентка факультету журналістики ЛНУ імені Франка, Анастасія Шибіко, якій ще навіть немає двадцяти років. Але відважна дівчина ледь не щомісяця їздить у зону бойових дій, пише злободенні матеріали, як журналіст. А у якості волонтера привозить на Донбас гуманітарну допомогу. Можливо мине якийсь час, і спогади про цю кровопролитну війну ляжуть на  сторінки роману, який, цілком імовірно, у майбутньому напише ця військова кореспондентка. Проза війни визріває у деяких письменників вже і сьогодні. До прикладу, це переселенка із Луганська Маргарита Сурженко. Вже у світ вийшли дві її книги про російсько-український конфлікт. Це «АТО» та «Нове життя». У останній є такі рядки: «У військовій зимовій формі було дуже спекотно того дня. Хлопець зайшов до маршрутки з байдужими обличчями. Він знав, що відмовиться, коли йому запропонують сісти. Але ніхто не поступився місцем. Лише одна дівчина фиркнула, бо їй заважав великий рюкзак Ярослава. Через кілька зупинок хлопець нарешті сів біля вікна. Він відчув запах свого поту. Ярослав помітив, що на війні пітнів більше. Навіть коли спекотне літо закінчилось. І піт мав інший запах. Можливо, цей піт мав би відлякувати ворогів. Якась вигадка природи, яку погано допомагали вирішити засоби гігієни. Бійцю стало соромно, що хтось відчує цей запах. І він вийшов із маршрутки. Краще йти пішки.   Ярослав йшов і відчував себе зайвим на цьому «святі». Чомусь він вважав, що тут його будуть зустрічати із посмішками і вдячністю, але люди ніби не помічали, як він вирушає їм назустріч. В мирному Києві йому не вистачало сенсу для свого існування. Здається, там він був потрібним, а тут він зайвий».  [17]

Автор: Оксана Бабенко

Фото з Інтернету
Список використаної літератури
1. Втрачене покоління. Матеріал із вільної енциклопедії «Вікіпедії». [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ст. https: //uk.wikipedia.org/wiki/Втрачене_покоління
2. Дю Гар Р. М. Семья Тибо [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ст. http://www.lib.ru/INPROZ/DUGAR/tibo1.txt
3. Ремарк Е. М. На Западном фронте без перемен – Москва: Издательство Правда, 1959. – 207 с.
4. Ремарк Е. М. Три товарища – К.: Радянський письменник, 1960. – 430 с.
5. Сурженко М. Нове життя. Історії з Заходу на Схід / Маргарита Сурженко – Брустури: Дискурс, 2015. – 234 с.
6. Хемингуей Э. Прощай, оружие! Рассказы. – Москва: Художественная литература, 1977. – 383 с.
7. Шибіко А. На війні атеїсти до першого серйозного обстрілу, – боєць. [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ст. http://velychlviv.com/blog/na-vijni-ateyisty-do-pershogo-serjoznogo-obstrilu-boyets/