Крим у нашому серці. (Авторський погляд)

Вперше до Криму я навідалася ще у 2008-му. Після бурхливого паводку на Західній Україні, який часткової завдав шкоди і моїй оселі, ми з братом отримали можливість відпочити-оздоровитися в одному з літніх таборів. Феодосія запам’яталася денним і нічним морем, гарячим сонцем, Генуезькою фортецею на горизонті, взаємною симпатією із Дмитром, дружніми вожатими, базарчиком зі сувенірами, кукурудзою на пляжі і ще багато іншим. Два тижні минули блискавично. Потяг відправився – Крим залишився позаду. Як результат – сонячні спогади й разючі зміни у характері…

Тоді ніхто і гадки не мав, що гуляємо територією, яку у нас відберуть, що купаємось там, куди через деякий час мало хто набереться сміливості нирнути, купуємо й одразу, із жадібністю, їмо морозиво біля магазинчиків, які вже привласнили чи закрили, або й знесли…

Вперше я по-справжньому усвідомила, ЩО в нас відібрали, тоді, коли для рубрики “А тим часом” знімала відео в невеличкому кафе “Бахчисарай”, що у Львові. Звучали кримсько-татарські народні пісні, екран телевізора ряснів смарагдовими пейзажами кримської природи, танцями колективів у національному одязі, кадрами з побуту сімей, які там проживають. І ти не віриш, що зараз це все лише на екрані…

Вперше зрозуміла, що кожна держава переживає свої “більшовицькі” часи. Гострохвора пристрасть панувати і підкорювати, зневага до людини як найвищої вартості та її світу, цілковита безвідповідальність за свої дії, філігранне мистецтво переводити стрілки звинувачень на інших…Не було такого в історії більшовизму, аби його система не вдалася до народного гено- й етноциду, незмірно й невмотивовано жорстокого…

Вперше у тому кафе я спробувала і кримську каву в турці. Сиджу, п’ю, не відриваю погляду від тієї ж таки Генуезької фортеці, на яку вісім років тому дивилася з білого мармурового балкону “Волны”, а тепер…

Автор: Юлія Девда

Фото з Інтернету