ARTarea – інтернет-журнал журналу «ARTarea»
Події в поемі розгортаються в часи Руїни (60-і роки XVII століття) на Лівобережній Україні (Частина перша) та в Москві (Частини 2,3,4,5).
Як тоді, так і сьогодні, Україна перебуває в часі страшної, тяжкої Руїни. Так багато зрадників, а ще більше тих, хто зрікаються свого минулого, свого теперішнього й поспішають в омріяне краще майбутнє – наївні Стьопки, давно вже не горді Степани. Та є ще ті, кому Москва не вибила духу патріотизму з сердець, кому не змогла на свій лад вправити мізки – живі, відчайдушні Оксани, ті, хто тілом і душею боліють за рідну Україну, хто радше помре, ніж буде дурним і егоїстичним павичем походжати по давно закріпаченій Батьківщині. Є мільйони людей, мільярди думок й одиниці справжніх, простих, чистих умів, які колись полягли, сьогодні вмирають і вмиратимуть завтра й завжди не за свою лише правду, а за єдину, неповторну істину.
Істина. Її неможливо розпізнати, лише потрібно відчути, бодай тоді, коли дивишся в очі смерті. Степан бачить, як тліє, помирає його молода дружина, трагізм цього образу ще й у тому, що лише тоді його душа оживає, очищується з іржі: «Борцем не вдався ти, та після бою подоланим подати пільгу зможеш, як ти не раз давав…» А що ж ті, для яких «своя хата скраю»? Хто вони такі? Чи кожен з них тепер прозрів, чи й далі ходить у темряві, коли на небі сонце? Степани, любі, озирніться ж навкруги: Руїну цю створили ви самі. Не ви вбивали, та ж ви тих молодих соколів посилали на вірну смерть.
Смерть. Для Оксани вона стала розрадою, втіхою, єдиним виходом. Трагедія цілої країни втілена в образі вільної української дівчини, яку виплекали з любов’ю батьки, й вбила, замучила гнітюча неволя: «Я гину, в’яну, жити так не можу…» Протиставлення двох народів, ментальностей, культур, історій. Одна перемога й одна вічна поразка. Тоді й сьогодні такою є реальність. Так скільки ж буде тривати «неволя бусурменська»? Доти, доки патріотизм стане ділом, а не словом, коли Степани ставатимуть пліч-о-пліч й боронитимуть своє, народне, українське, коли Оксани вже не плакатимуть з великого горя, а радітимуть перемогам своїх чоловіків, синів, не кріпаків, не бояр, а вільних українців.
Українець. Не просто слово, а звання, це честь, яку треба заслужити, як заслужили Перебійні. Це титул, який треба носити з гордістю. Це й обов’язок, який повік лежить на твоїх плечах. Оксана знала це й завжди пам’ятала, але жаліла Степана й щиро вірила, що той опам’ятається, що не вирвав із коренем своє українське, можливо, й жалість її погубила: «Занадто я жаліла… В тім і горе… Якби я мала сили не жаліти, то вирвались би геть з сії кормиги…» Як часто ми всі жаліємо себе, виправдовуємо, боготворимо, шукаємо вихід там, де не потрібно. Руїна ж все розставила на свої місця, прикро, що достукатись до сердець можна лише кийками, батогами, кулями, але не правдою.
Правда. За правду можна й померти. А можна й жити, лише в дружбі з нею, взяти її в своє товариство, говорити про неї, кричати, якщо треба, лише б не мовчати. Сьогодні так часто нам пропонують різні правди, хоча, мабуть, це було завжди; брехня, що в кожного своя правда, це в кожного своя думка, а правда є одна. Якщо б тримались ми завжди укупі, приймали і поразки, і невдачі, боролись далі, крокували разом, то не потрапляли б у пастки, не були б рабами, Україна була б величною, незалежною, суверенною, але то все «якби».
«Бояриня» не втратила актуальності досі, було б добре прочитати цей твір тим, хто вагається, хто хоче себе запевнити, хто прагне себе змінити. Поема Леся Українки допоможе вибрати дорогу в майбутнє, стати на правильний шлях, щоб не допустити змертвіння національних коренів. Як тоді, так і сьогодні, Україна стоїть на роздоріжжі, вона потребує сміливих рішень, непомильних виборів, свідомих українців. Можливо, лише зараз Батьківщина стає вільною, мова відроджується, моральні принципи вкорінюються, культура усталюється. То чи не будемо ми останніми покидьками, якщо станемо осторонь цього тяжкого, але такого потрібного прогресу?
Автор: Христина Вишивана
Фото з Інтернету