ARTarea – інтернет-журнал журналу «ARTarea»
Картини Ван Гога вражають своєю чесністю, яскравими, але впевненими кольорами, дивовижним розвоєм фантазії. Цицерон колись сказав: «Якщо у тебе є бібліотека і сад за вікном, то ти маєш все для щастя». У картинах Ван Гога багато щастя. Адже цей митець умів бачити природу у всьому її чарівному розмаїтті, у всій її тимчасовій досконалості. Але чи був щасливий він сам? На жаль, такі яскраві, сповнені жаги до життя полотна намалював глибоко нещасний художник.
Що ми знаємо про Вінсента Ван Гога? Перш за все те, що він був талановитим художником, а потім збожеволів, відрізав собі вухо. Книга Ірвінга Стоуна «Жага життя» показує нам іншого Ван Гога. Це не божевільний, непривітний митець, а надзвичайно чутлива, добра людина, яка все приймає близько до серця, все пропускає крізь найглибшу емоційну призму. Сам письменник зізнається, що у романі багато вигадки, зокрема всі діалоги цілком вигадані автором. Однак сама біографічна канва має цілковите документальне підґрунтя.
Одним з основних мотивів книжки є страждання і складний пошук сенсу життя. Адже шлях Ван Гога до малярства був доволі тривалим.
Цьому передували робота у картинному магазині, а потім проповідництво, палке бажання врятувати цілий світ. Цей бік життя Вінсента мало-кому відомий. Але він довгий час жив у голандському шахтарському містечку Боренарж, де всіма силами намагався допомогти шахтарям. Вже тоді, наприкінці ХІХ століття умови життя шахтарів були страшними. Ці люди виростали, не бачачи сонця. У третій годині ночі вони спускалися у шахти і підіймалися звідти лише о четвертій годині дня. На перепочинок під час роботи вони мали лише 15 хвилин. Інакше не могли добути достатньої кількості вугілля. Працювати ці шахтарі починали з десяти років. Мало-хто з них доживав до сорока. Цьому перешкоджали нещасні випадки, які були закономірністю і сухоти, що переслідували шахтарів все життя. У зимовий холод, вони не мали дров, чи вугілля, щоб опалювати свої убогі халупи. Мило було надто дорогим і вугільний попіл вїдався в їхню шкіру. Це було містечко чорних людей. Смертельно втомлених жахливою роботою і постійним передчуттям смерті вони вже ні у що не вірили. Це були копійчані машини капіталізму, який своєю жорсткою рукою керував їхнім життям і визначав суть існування. Потрапивши у Боренарж, Вінсент вирішив щось змінити. Він розумів, що жити так далі люди не можуть. Тому, відомовився від затишного будинку, а все своє майно роздав бідним. Вінсент знав, що бути проповідником і водночас жити відмінно від цих шахтарів буде справжнім лицемірством. А митець не вмів і не хотів лицемірити.
«В конюшне было холодно и неуютно, но углекопы Малого Вама заполнили ее всю, до самых дверей. Винсент говорил им о Вифлееме и о мире на земле. Он прожил в Боринаже уже шесть недель и видел, что условия жизни углекопов становятся день ото дня все более тяжкими, но здесь, в этой холодной конюшне, при свете дымных ламп, он чувствовал, что ему удалось запечатлеть образ Христа в сердцах этих чернолицых, дрожащих от непогоды людей, что надеждой на грядущее царство божье он согрел им души». З книги Ірвінга Стоуна «Жага життя»
Однак надходить момент, коли шахтарі вже більше не можуть сприймати красиві і піднесені фрази. Надходить зима і від холоду помирають маленькі діти, а згодом стається вибух у шахті і майже 200 людей гинуть під уламками. Вінсент розчаровується у релігії. Його почуття досягають певної точки кипіння і перегорають. Це цілковита апатія, духовний занепад. Він втрачає сенс життя. Напевно, той момент і став першою передумовою до майбутнього божевілля. Адже біди інших людей Ван Гог переживав, як свої власні. Як у кожного митця у нього було надто чуйне і вразливе серце.
Проходили недели. Винсент жил в каком—то оцепенении – ел, спал, сидел, уставясь глазами в пространство. Лихорадка беспокоила его теперь все реже и реже. Он начал набираться сил, прибавлять в весе. Но глаза у него были по—прежнему остекленевшие, как у трупа. ( книги Ірвінга Стоуна «Жага до життя»
Тоді Вінсента врятує молодший брат Тео. Відтоді Тео Ван Гог завжди допомагатиме художнику. Фактично все своє життя Вінсент проживе на гроші власного брата. Адже художник за життя не продасть майже жодної своєї картини.
Після пережитого у Боринаржі потрясіння ВІнсент береться за пензель. Він зовсім не прагне малювати природу. Його зболена душа вимагає показати людину. Людину з усіма її внутрішніми конфліктами, страшними потрясіннями, життєвими перепитіями. Це складне завдання. Особливо для художника-початківця. А тому він працює, як каторжний. Майже не спить, майже не їсть. Лише малюнок, гарячковий, натхненний. Бідні селяни, вуглекопи, їхні діти. Це обличчя народу, це його голос.
Чи був Вінсент комуністом? Так, напевно був. Це своєрідний комунізм підсвідомості. Віддати потребуючому останнє, цілковитий, самовідданий аскетизм, невтомна каторжна праця. Він не терпів компромісів.
Так і було і в особистому житті. Стоуну Ірвінгу напрочуд достовірно вдається показати портрет людини категорично самотньої. Адже у Ван Гога фактично не було справжніх друзів, у нього рідко закохувалися. Рудий, сумно-некрасивий бідняк був непотрібен жінкам. Тим паче, Ван Гог не знав компромісів і в особистому житті. Його єдиною цивільною дружиною стала повія. Мати п’ятьох дітей. В якій втім Ван Гог зумів розгледіти красу душі. Адже соціальний статус, її минуле, було для Ван Гога неважливими. Ця жінка стала його моделлю, його музою. Берегинею домашнього вогнища. Вони недовго були разом. Але ті часи були напевно найбільш щасливими і умиротвореними для художника.
« Позволь только остаться с тобой, Винсент. Больше я ничего не прошу. Если у нас будет хотя бы хлеб и кофе, этого довольно. Я люблю тебя, Винсент. Ты первый мужчина, который был добр ко мне. Можешь не жениться на мае, если не хочешь. Я буду позировать, работать, буду делать все, что ты скажешь. Только бы быть вместе в тобой! В первый раз в жизни я счастлива, Винсент. Мне ничего не нужно. Я разделю с тобой все и буду счастлива». (з книги Стоуна Ірвінга «Жага життя»)
Потім у житті Ван Гога було багато перепитій. Але переважно це була робота. Натхненна, гарячкова. Довгих 10 років художник ішов до того, щоб створити свої шедеври – жовтогарячі пейзажі, жовтолиці соняшники. Від самотності і грошової скрути його рятували абсент, марева від сонячних ударів, депресія. В останні роки життя він жив у божевільні, де і серед відкинутих суспільством ідіотів бачив Людей. Він допомагав своїм товаришам по нещастю переживати напади епілепсії, спілкувався з ними. Суспільство запроторило геніального митця до божевільні не випадково. Адже осягнути його людство змого лише з часом. Від безгрошів’я, постійного душевного болю, надмірної роботи Вінсент кінчає життя самогубством.
«Он поднял голову и посмотрел на сонце. Он прижал револьвер к боку. Он опустил курок. Он упал, зарываясь лицом в жирную, пряно пахнувшую землю, которая м’яко и упруго подалась под ним, словно он снова возвращался в материнское чрево».( з книги Ірвінга Стоуна «Жага до життя»)
Автор: Оксана Бабенко
Фото з Інтернету