«Останній світ» Крістофа Рансмайра

Коли я була дитиною, в то мала багато книжок із об’ємними картинками, знаєте, такими, які підіймаються на сторінці, коли ти її відкриваєш. Рухаючи усе, що там рухалося, я уявляла собі, як одного разу я увійду у цю книжку і потраплю у казкову пригоду…

Мені це вдавалося лише уві сні, а ось герою роману Крістофа Рансмайра «Останній світ» це вдалося насправді. Він увійшов у книгу, і початок цьому був приблизно таким: холодне дихання вітру, сірий скелястий морський пейзаж, на каменях плями іржавого кольору, гуркіт моря. Кутаючись в одяг, який наскрізь продувається солоним вітром, римлянин Котта сходить з корабля на берег,  під ногами скрипить галька, ноги просковзуються на слизьких каменях. Він прибув із сонячної столиці великої імперії на холодне узбережжя Чорного моря, аби відшукати свого друга Овідія: «Було холодно. День починався без сонця. Чорне море мляво набігало на мис Томи й розбівалося на рифах або з гуркотом вдаряло в скелі, що стрімко здіймалися із води».

Чутки про смерть Овідія женуть римлянина Котта із теплої батьківщини на холодне узбережжя, в провінцію Томи: «Томи, глуха глушина. Край світу. Залізне місто». У цьому варварському краї практично ніхто не говорить на латині і вже точно не цікавиться поетами. Овідій Назон потрапив у немилість імператора за революційні ідеї і був відправлений сюди у вигнання. Світ повниться чутками, що Овідій перед від’їздом спалив свій останній твір, «Метаморфози», але Котта сподівається знайти якщо не самого Овідія, то хоча б залишки його книги у цьому останньому притулку поета.

Знайти Овідія

Прибувши на непривітне узбережжя, вже на самому початку шляху Котта знаходить сліди перебування Овідія Назона: «І серед цієї здичавілої пустки бовваніли, наче надгробки, кам’яні пам’ятники – десятки конусоподібних монументів… Угорі на кожному з них тріпотіли прапорці – різнобарвні клаптики з покраяного та подертого на стяжки одягу. Підійшовши до одного з менших пам’ятників, Котта побачив на всіх клаптиках якісь слова; всі прапорці були обписані. Він легенько потяг до себе одну блідо-рожеву вицвілу стяжку… Котта прочитав: “Нікому не зостається його подоба“.

(на картині зображено поета Овідія Назона)

Сліди Назона ведуть Котту до будинку поета, де він знайомиться з його слугою, напівбожевільним греком Піфагором, який дарує йому надію знайти книгу: «Чого ти хочеш? …. Нарешті Котта обернувся до Піфагорової тіні й відповів: – Книжку. -Книжку? Тінь, так наче її раптом піддали анафемі, відсахнулась… – Чого став, ходімо! – почув Котта ». Піфагор приводить римлянина в сад із камінням, на яких витесаний текст «Метаморфоз». Котта вчитується в текст, але він виявляється лише незв’язними обривками. Котту знову осягає розчарування. Він змушений продовжити пошук і звертається до мешканців краю, але вони не охоче говорять, зачувши ім’я опального римлянина. Котта просувається по провінції, знайомиться з тутешніми і прийшлими і поступово починає розуміти, що він знайшов текст: той ожив навколо нього. Він читає історії «Метаморфоз» у долях мешканців Томи, на витканих килимах ткалі Арахни, переживає їх в оповіданнях дівчини Ехо, яка стала його коханкою на одну ніч. “Нікому не зостається його подоба”, – всі мешканці навколо Котти зазнають перетворень. Однак у Рансмайра ці перетворення не космогонічні, як у самого Овідія. Австрієць вписує стародавні міфи в новий, сучасний контекст, іноді вивертаючи міф навиворіт, немов насміхаючись над вихідним змістом. Замість античного статного красеня Кипариса Ви знайдете тут Кипариса карлика, замість Діта, могутнього власника підземного царства – покаліченого ветерана з добрим серцем. Те, що в оригінальному тексті «Метаморфоз» представлено як космічне, грандіозне, стає у Рансмайра земним і жахливо реальним, наповненим недоговорок і натяків.

Залізне місто, замість «золотого століття»

Жителі провінції живуть в залізному місті, а не в золотому овідієвому столітті, – замість прославлення людини як вінця творіння перед нами апокаліптична картина якогось віку Ікс. Чорно-білі кам’яні ландшафти, зима, що триває два роки, і неймовірна тиша, яка переслідує всіх героїв «Останнього світу»: 

“згодом трахілська тиша навіть видалася йому достатньо глибокою, щоб поглинути гомін решти світу й заглушити гуркіт каміння у високогірних ущелинах, падіння мурів і дерев, стугін мануфактур у поневолених провінціях. А також голоси – незліченні голоси люті, ніжності й страху»… У цій книзі немає теплоти, в ній відображений дивний промерзлий світ із розірваним, перемішаним часом: Овідій у Римі говорить у мікрофони, бродячий кіномеханік Кипарис показує фільми в провінції Томи … Текст книги нерівно пульсує, то прискорюючись, то сповільнюючи свій хід. Котта то наближається, то знову віддаляється від таємниці Овідія і його книги, стаючи при цьому свідком метаморфоз, що відбуваються з усіма героями. І під кінець Котта починає підозрювати, що і він сам стає частиною цього твору.

Після двох років зими приходить весна, а з нею світ Томи починає танути. Котта все менше сподівається знайти Овідія. Вітер вириває з рук клаптики тканини, на яких записані останні послання поета. «І хай чимало з тих написів залишалися незбагненними, але одного з таких вечорів Котта все ж таки дійшов висновку, що з трахілських пам’ятних каменів можна було довідатись не набагато більше, ніж із крамарчиної балаканини,- про людські долі, чутки й легенди, зібрані на цьому узбережжі Овідієм Назоном та його слугою-греком, перенесені в гори й записані в стилі химерної дитячої гри». Світ вислизає, а в ньому розчиняється текст «Метаморфоз». Котта, Котта, де ж твій Овідій, чи знайдешь ти його? …

Райнсмайр мав на увазі румунського вождя?

Роман, виданий В1988 році, викликав фурор в німецькомовній літературі і критиці. Це дійсно шедевр поетичного слова і текстової гри.(на фото письменник Крістоф Райнсмайр)

На сьогоднішній день роман був переведений на 29 мов, а український переклад Олеся Лонгвіненко був визнаний в Україні найкращим перекладом 1993 року і відзначений премією Лукаша. Випадковість породила цей роман: Крістофа Рансмайра попросили переписати овідієвскі «Метаморфози» сучасною прозою. Після тривалого заглиблення у цей текст Рансмайр раптом усвідомів, що зустрічає героїв цієї книги навколо себе в сучасному світі. Так почалася фантазія про «Останній світ». Автор роману, взявши за основу знамениті «Метаморфози» Овідія, переписав їх на свій лад і при цьому дуже вільно обійшовся з фактами. У книзі немає практично нічого історичного, зате в ній створено новий, фантастичний, похмурий світ. Ця книга не для любителів літературного фаст-фуду. Це книга для гурманів слова і фантазії.

P.S. І ще один цікавий факт про цей роман: румунська влада не допустила публікації цієї книги в антології, оскільки їй здалося, що книга «занадто явно посилається на вождя Чаушеску». Реакція самого Рансмайра на це була такою: «я відчув тоді майже дитяче задоволення, що принаймні хоча б цензор абсолютно правильно зрозумів певні пасажі з «Останнього світу».

Автор: Анна Валльнер

Фото з Інтернету