Ворог Морфея

Одного листопадового ранку, як і тисячі ранків до того, тишу брутально зруйнував пронизливий брязкіт будильника. Звук був настільки різким, що здавалося, наче його джерело – не тендітний механізм на столі, а кількадесят металевих обладунків, які незграбно задеренчали на тілах воїнів під час муштри. Для серцевого нападу не вистачало тільки барабанів…Будило торохкотів несамовито, і незабаром його лемент злився в тоненьку цівочку набридливого дзижчання. Спрацював механізм самозахисту…і рука інстинктивно вперіщила нахабу по «голові», розраховуючи вцілити у вимикач. Будильник не втримався на «лапках» і впав зі столу, а в унісон зі звуком розтрощеного скла почувся ображений писк: «Ай-ай-ай! За що?!!»

Я широко розплющила очі. Серце калатало, мов навіжене. «Або у мене галюцинації, або це демон», − промайнуло у голові. Доки губи налякано шепотіли 90-й псалом, голос пролунав знову:

– Не належалась іще? Ото лінива…

Хтось, без сумніву, ображався. І плакав, видаючи себе схлипуванням.

– Ти мене налаштувала? Так. Я тебе розбудив? Звичайно. І яка мені дяка? Лежу з розбитим «носом», серед друзок скла, та розмовляю сам із собою. Дурне дівчисько. Умієте ж ви принижувати…

І раптом до мене дійшло: на підлозі ридав будильник! Я чую скарги побутового приладу…Техніка заговорила людською мовою. Та все, це кінець. Обстеження в лікаря мені забезпечене. Обстеження – як мінімум.

– Уже 6.30… − ніби між іншим іронічно нагадав будильник. – На виконання домашнього завдання залишилось якихось півгодини. Пхе! Ти ж нічого не встигнеш. Знову запізнишся на першу пару, виправдовуватимешся перед викладачем, вигадуючи неіснуючу хворобу, картатимеш себе за лінивство і те, що до четвертої ранку дивилася «Друзів» та забагато надій поклала на свою доволі слабеньку волю…Хоча ти й справді хвора. Нещаслива, втомлена життям. Таких, як ти, багато на світі…

– А ще я, мабуть, збожеволіла, бо добре чую все, про що ти говориш.

– О. Бувають чудеса на світі, − якось буденно промовив будильник без тіні здивування. А тоді тихенько заспівав: − «Люди хворі від нудьги, втомлені від життя. До них не приходить жоден новий день. Мури заціпеніли від холоду. Все застигло. Люди хворі від нудьги…»

Від цих слів мене кинуло в піт, тоді в холод, а на «мурах, заціпенілих від холоду» з очей мимоволі покотилися сльози. Боже, я досі сиджу в піжамі, від хвилювання у вухах стугонить кров, а будильник на підлозі мугикає екзистенційну пісеньку!

– Люди створили нас собі в поміч. Споконвіку вони страждали від невтоленного бажання підкорити усе на світі, навіть власний сон. Зрештою, у цьому випадку їхні зусилля виправдані: без нас вони проспали б усе на світі. Уяви: ти спізнюєшся, похапцем збираєшся на роботу, вибігаєш на вулицю, а там – жодного таксиста. Їх не розбудили. Грюкаєш у двері офісу − замкнено. Двері відчинити нікому. Сторожів  не розбудили. У відчаї плентаєшся до кав’ярні, проте ще здалеку бачиш опущені жалюзі та вивіску: «Зачинено». Цілком очікувано, нікого ж не розбудили! Якби не ми, людям було б дуже важко відірвати голови від подушок.

– Але ж вас винайшли тільки наприкінці 18 століття! І то прилад американця Леві Гатчінса міг дзвонити хіба що в четвертій ранку…

У відповідь пролунав дивний скрегіт: спершу я навіть не зрозуміла, що моєму співрозмовнику стало напрочуд весело.

– І чого вас навчають в університетах? Та ще давньогрецький мислитель Платон користувався водяним будильником! Трубка з’єднувала систему посудин із флейтою. Вода поступово витісняла повітря, і в певний момент флейта звучала. Якби не винахідливість Платона, чи була б у Давній Греції академія? Учні проспали б усі заняття…

– Ти занадто категоричний. Хтось вставав би раніше й будив інших.

– Думаєш, люди сушили б собі мізки над тим, як вигадати щось на кшталт мене, якби могли обійтися без цього? – єхидно поцікавився будильник.

Він мав рацію. Не цілком, звісно ж, але…

– Ви насправді такі слабкі! – не вгавав механічний філософ. – Тікаєте у свої сни, шукаючи в них захисту. Забуття для вас – найкращі ліки. Насолоджуєтеся оманливим спокоєм, загортаючись у теплу ковдру…Гидливо мружитесь від перших променів сонця і готові вбити кожного, хто ходить чи розмовляє поруч, заважаючи вам спати. Ранки для вас – немов кати. Їхні кігті впинаються вам у горлянки, душать ваші надії на те, що тепер все добре. Так, усе чудово, бо ж учорашні гріхи, проблеми, біль і туга канули в Лету…Та чи канули? Ритм життя швидко знімає полуду з очей. Якщо ви не підведетесь, вас розчавлять. Світ не жаліє слабких. У його законах немає милосердя. От ти, дівчинко, слабка…

– Замовкни!

– …слабка і вперто не хочеш цього визнавати. Закохана в якогось симпатичного бовдура, який насправді чхав на те, що ти добра й розумна дівчинка, готова будь-коли прийти на допомогу. Чи не так? А ще серйозні проблеми вдома…Туга вбиває тебе, вона, мов зграя демонів, чорною хмарою нависла над твоєю головою…Ти не в змозі вгамувати голод любові, не знаєш, куди себе подіти, як заглушити думки, де взяти сил на те, щоб підводитися з ліжка…

«Найбільше жалю буває вранці. Ти прокидаєшся − і розумієш, як усе жахливо. Який дебіл вигадав, наче ранок – це світла і радісна пора?».

– Ого. Ще й Андруховича цитуєш? Молодець…Але знай: я не одна така.

«У цій країні люди не цінують ранку. Через силу прокидаються під дзвін будильника, який розбиває їх сон, як удар сокири, і негайно вдаються сумній суєті. Скажіть мені, яким може бути день, початий настільки насильницьким актом! Що повинно відбуватися з людьми, які повсякденно з допомогою будильника отримують невеликий електричний шок! Вони з дня в день звикають до насильства і день у день відучуються від насолоди. Повір мені, характер людей формує їх ранок».

– Мілан Кундера… − замислено мовив будильник. – Мудрий чоловік.

– Тобі не здається, що це часова петля?

– Слушна думка. Петля не лише на твоїй шиї. Скільки таких людей? Мільйони. Життя для вас – немов чортове колесо. І час здається безкінечним…Ви його не цінуєте ні на йоту.

– Немає ліків, які можуть вилікувати те, що під силу тільки щастю.

– Маркес…

– Вибач, що вдарила. Сьогодні тебе полагодять. Обіцяю…

* * *

Будильник мирно спав на столі.

На склі, що захищало циферблат від пошкоджень, не було жодної тріщини.

Автор: Тетяна Мацкевіч

Фото з Інтернету