«451 ̊за Фаренгейтом» символічна химера чи гірка реальність?

Хіба тоді пожежники не гасили пожеж

замість того, щоб розпалювати їх?

Може, книжки нам хоч трохи допоможуть,

може, хоч завдяки їм ми не повторимо тих самих жахливих помилок!?

«451 ̊за Фаренгейтом»

Із розвитком та впровадженням у побутове життя суспільства різноманітних гаджетів, людина все частіше втрачає потяг до справжньої книги, яка в сучасних умовах легко стає електронною. Чи то запах сторінок не приваблює, чи просто хочеться іти в ногу з часом? Якби там не було, вже тисячоліттями книги залишаються не лише джерелом вартісних знань, які здатні розширити світогляд. Вони є і вчителями, що наштовхують на правильний вибір у житті. Тому важливим є зараз зберігати набутки минулих років, що відобразилися у книгах, а не знищувати їх, як це робили в романі «451̊ за Фаренгейтом » , рецензію на який вам пропоную. Сподіваюся: справжні книголюби ще більше утвердять свою любов до читання, а ті, хто не має часу на такий спосіб проведдення дозвілля, зуміють його віднайти.

За версією сайту «Територія твого розвитку», ця книга увійшла в одинадцятку найкращих літературних шедеврів, яких об’єднує гасло «Проти системи!»… Густонаселені мільйонні мегаполіси із потягами, що летять повз тебе на шаленій швидкості;  будинки, стіни яких є проекціями телебачення, що мимоволі засмоктує у свій простір та здатне вносити у модерні сірі будні, начебто, трохи кольору – того, в якому кожна гранула підпорядкована меті зазомбувати до забуття про тих, хто існує навколо…Так, саме існує, а не живе, оскільки остаточно відібрано право людини на власну думку та розвиток індивідуального, а саме суспільство, яке так і бажало, стало на шлях цілковитої дегіталізації (оцифрування), щоб освоїти не лише новітні форми бачення навколишнього світу, а й під тиском тоталітаризму втратити власну філософію, згубити сенс життя та знищити особисті духовні вартості…

Саме такий стан буття, мабуть, у ХХІІ, а, можливо, аж у ХХV столітті, описує у своєму фантастичному романі-антиутопії американський письменник Рей Бредбері, який у своїх творах порушує і розширює тематику гуманістичної боротьби Добра зі Злом, Світла з Мороком. Ще у 1953 році, коли книга вперше побачила світ, а через рік була частинами надрукована в перших числах еротичного журналу «Playboy» (!), автор припустив, яку стратегію розвитку може обрати чи вже обрав світ. Мільярди, що населяють планету, переходять на колективне споживання, на той рутинний, наче з кожним днем більш вимушений графік дня і ночі, але сприймають це життя таким, яким воно є, тим, яким його зробили, бо іншого виходу немає. Та навіть у такому запрограмованому механізмі є винятки, яким вдається протверезіти і стати на барикади проти режиму…

Одним, та й, мабуть, єдиним таким є пожежник Гай Монтег. Слід зазначити, що функція представників цієї професії дещо змінилася:  тепер вони не гасять вогонь, яким зайнявся будинок, а навпаки – розпалюють його. Такі спалахи у кварталах міст не є випадковими, оскільки «відвідують» пожежні бригади тих, у кого знайшли книги. І неважливо, якого спрямування: освітнього, наукового, культурного чи релігійного. Назва роману не є випадковою: з наукового погляду, 451 градус за Фаренгейтом (233 градуси за Цельсієм) — це температура, при якій загоряється папір, а отже – і книги, які в мегамодерному суспільстві стали забороненими. Самі пожежники носять скафандри із зображенням фенікса на грудях і саламандри на плечі. Варто звернути увагу на те, що ці два символи тісно пов’язані  з алхімією та уособлюють вогонь. Якщо фенікс – це птах, що здатен відродитися з попелу, то саламандра – це ящірка, яка, згідно з міфологією, здатна погасити наймасштабнішу пожежу, ледь її торкнувшись. Виходить певна парадоксальність: попіл спалених книг знову у них не повернеться, та й зусилля скеровують аж ніяк не на те, щоб зменшити охоплення пожежі. У новому суспільстві, заполоненому новітніми технологіями, опертям режиму є саме пожежники, які й «оберігають» людство від єресі, залишеної попередниками на сторінках різноманітних видань.

Сліпо доручення верхівки виконує і Гай, здається, такий же затятий ворог книг. Та одного вечора, коли він зустрічає «божевільну», як вона сама себе називала, Кларису, його життя докорінно змінюється. Своєю наївністю, незвичайним і рідкісним поглядом на життя в осучаснену епоху та при соромленням Гая у тому, що він ні в кого не закоханий, вона допомагає зрозуміти йому те, що, спалюючи книги разом зі своїми поплічниками, він чинить неправильно. Думка засідає у душі героя та вкорінюється у свідомість ще глибше тоді, коли бригада спалює разом із книжками жінку, що відмовилася виходити зі свого дому. А чому ні в кого не закоханий? Та ні, закоханий, принаймні, був. Дружина Мілдред стала частиною «стадного» суспільства, їй цілком вистачає океану музики, в якому вона щомиті плаває за допомогою «черепашок» у вухах (мабуть, навушників) і «родичів», які з’являються  на стінах і безупину веселять жінку. Гай давно став лише для неї соціальним організмом, а от він, виходить, живе з мумією, якій і кілька слів промовити нелегко, бо заполонена благами цивілізації. Саме вона зателефонує пожежникам і видасть свого чоловіка, який, виявляється, після кожного розпалювання вогню, вмудрявся прихоплювати із собою по примірнику та додавати його до інших, схованих у вентиляційному люці. Та виявляється, Монтег має прихильника: професор Фебер також не у захваті від авторитарного устрою суспільства, яке в гонці за знищенням вартостей, тому і підтримує Гая у його поглядах, а також надає притулок тоді, коли за чоловіком вчиняють масштабну погоню з десятками вертольотів і механічним псом. Винним Монтег стає не тільки у тому, що впродовж тривалого часу переховував книги, а й тому, що пустив вогонь у пожежників, одним з яких був Бітті – товариш, а згодом – запеклий ворог та людина, яка жорстко знущалася із поглядів Гая стосовно вартості книг. Спіймати сміливця не вдалося. Він пристає до відлюдників, які шанують книги, а улюблені знають напам’ять.  Саме вони є уособленням тих людей, в яких залишилася тверда воля сказати «ні», тих, які розуміють негативний вплив епохи на нівелювання необхідних життєвих речей, таких як спілкування та читання улюбленого, того, яке здатне просвітлювати і розширювати світогляд…

Мова твору є зрозумілою та необтяжливою зайвими епітетами, метафорами, професіоналізмами (є кілька, що стосуються пожежної справи), а сюжетна лінія чітка: з головними та мінорними персонажами, кожен з яких є компонентом цілісної історії. У 1966 році французький кінорежисер Франсуа Трюффо здійснив екранізацію книги «451° за Фаренгейтом». Кінологи вважають, що саме від цього фільму розпочалося введення купюр (пропусків та скорочень) і відхід від сюжетної лінії. Нова екранізація книги 2012 року – це робота від режисера Стівена Долдрі, головні ролі  в якій зіграли Ральф Файнс та оскароносна Кейт Уінслет (на фото). Ця кінокартина здатна відкрити очі суспільству на те, як ми свідомо відмовляємося від цінного. Вона закликає:«Зайди до найближчого книжного кіоска і придбай там книгу…»

«Хіба книги – це всього-на-всього пожовклий папір, чорні букви й пошарпані обкладинки?» – ставити це запитання перед собою, як і автор роману, повинен кожен, хто, бодай, цікавиться книгами, а через брак часу не може їх прочитати. Але хіба варто марнувати хвилини, години, дні чи роки життя на пусті  й немилі серцю  справи? Можливо, у різноманітті літератури, нам, все-таки, вдасться віднайти саме свою: ту, яка надихатиме, збагачуватиме та навчатиме життю? Задумаймося, поки не пізно, оскільки так не хочеться, щоб збулися прогнози одного із найвідоміших американських письменників-фантастів. Адже й у фантастиці є своя доля правди…

Автор: Юлія Девда

Фото з Інтернету