Коли настане день, закінчиться війна…

   Триста років татарських набігів на Україну, більше сімдесяти – радянської окупації, 4 роки панування Януковича, три місяці неоголошеної, але реальної війни проти російського загарбника…

 Наша земля здавна була топтана ногами чужоземців, здавна була ласим шматком для завойовників. Але як ті татарські мальви, українці відроджувалися, ставали вищими, незалежнішими, все більше відчували свою національну свідомість.

«А під ногами то тут, то там подибувалися вигнані, певне вітрами, на чужину мальви – ті самі, що пишалися разом зі соняшниками, рівні з ними, біля українських білостінних хат. Там пишалися. А тут ховалися в колючий курай, низькі, збіловані, та все-таки живі. Тож повірила Марія, що дочка теж виживе, як ці квіти на чужій землі, якщо тільки назве її Мальвою»  ( «Мальви» Роман Іваничук)

Твір Романа Іваничука «Мальви» у 60-тих роках минулого століття викликав шквал емоцій, і заклав підвалини  українського Відродження. Українці знівечені радянською владою, практично позбавлені рідної мови, унікальних народних звичаїв, своєї віри  – піднімали голови, бо у історичному романі побачили своє ТЕПЕРІШНЄ обличчя, зрозуміли, що насправді ордою була влада партократів-комуністів.

Роман побудований за алегоричним принципом. Головною темою виступає корпус «йені-чері», тобто яничарів. Ці люди були елітними воїнами орди. Їхня відданість татаро-монгольській імперії будувалася на принципі запроданості. Вони зрікалися своєї віри, своїх справжніх імен, своїх сімей. У цьому корпусі були переважно слов’яни, які нападали на рідні землі безстрашно і без тіні совісті. Ці люди ніби продавали свої душі дияволу за різні життєві привілеї, які зрештою не приносили щастя.

«Алім мріяв стати воїном. Чекав з нетерпінням того дня, коли його назовуть яничаром  і запишуть до орти.

    Алім ще не вбивав жінок, а ця, на диво, нагадувала ту, яку колись у ті малопам»ятні часи, називав мамою. Рука з ятаганом опустилася, і почув Алім  мову, яку – о прокляття! – ще пам’ятав.

    Не доказала. Свиснув ятаган, покотилася дівоча голова. Тіло впало Алімові до ніг, кров бризнула на шаровари.

   Яничари бенкетували. Підпилі, заводили тягучих турецьких пісень, потім несміливо зазвучали на лютні сербська мелодія, хтось затягнув українською. Чорбаджі Алім не звертав на це уваги. У яничарському оджаку співати рідною мовою дозволялося»( «Мальви» Роман Іваничук)

  Основна тема оповіді будується за триєдиним принципом. Діти козачки Марії Самійлихи закрутилися у вирі історії і стали яничарами. Одного сина забрали татари у підлітковому віці (Алім), а молодшого Андрійка, коли той ще був немовлям під час війни вкрали цигани. Лише донечка Мальва залишилася у матері. Але дитина зростала у неволі, і знала лише татарську мову, а з часом прийняла іслам. Чужинецька культура стала її власною. Лише так можна було вижити:

«Гірко вразила Марію  чиста татарська вимова її дочки, їй хотілося сказати, що вони вже на волі і ніхто тепер не має права заборонити їй розмовляти по-своєму» ( «Мальви» Роман Іваничук)

  Алім у результаті стає безжальним яничаром, фактично машиною для вбивства. Молодший син Андрій лише наприкінці життя відчує свою українську національність, як і Мальва.

Цей роман дуже сумний. Він показує наскільки глибокою є прірва колабораціонізму окупованих українців з народами, які намагалися нас поневолити. І вдумливий читач крізь призму завуальованих образів завжди впізнає радянську реальність, коли, щоб вижити доводилося вступати у партію, говорити російською мовою, мовчати, приховувати свої думки, зрікатися своєї національної належності. Цей роман не є суто фактичним, головне тут не історизм, а глибокий філософський зміст, який змушує задуматися. Адже ще недавно ми були яничарами – слухали російську музику, дивилися іноземне кіно на російській мові, читали російські книжки, ходили до російських церков, свою українську мову «присмачували» русизмами, але вважали себе Українцями. Тепер, ми справді стали ними. Ми більше не співпрацюємо з окупантом, а виганяємо його із своїх земель і насамперед із власної свідомості. Такі романи потрібні. У майбутньому вони будуть нам одвічним нагадуванням про сумне минуле до якого більше нізащо не можна повертатися.

   «Коли настане день, закінчиться війна. Там загубив себе, побачив аж до дна»  (Святослав Вакарчук «Обійми»)

   Автор: Оксана Бабенко

    Фото з Інтернету