«Срібне століття» очима Одоєвцевої

Ни Гумилев, ни злая пресса не назовут меня талантом
Я – маленькая поетеса с огромным бантом

Ви коли-небудь бували у Парижі чи у Петербурзі? Ні? Ви б так не сказали, якби прочитали книжки Ірини Одоєвцевої «На берегах Неви» і «На берегах Сени». Адже це не просто книги, а своєрідні хроніки епохи, унікальні біографічні перлини спогадів, яким немає аналогів.

Здавалося б, що може бути такого вже цікавого у мемуарному жанрі? На схилі літ подібні книги пишуть всі і лише вряди-годи серед них є щось справді вартісне. Але Ірина Володимирівна у цих творах спромоглася передати «екстракт»  своєї юності, описати Петербург післяреволюційного часу особливо жваво, правдиво, романтично. Читачу здається, ніби він переноситься у богемну атмосферу 20-тих. Ніби сам спілкується з прославленими геніями «срібного віку»: Гумільовим, Мандельштамом, Бєлим, Гіппіус, Мережковським… І це далеко не всі імена.

Ірина Одоєвцева в молоді роки потрапила до самісінького виру мистецького життя Петербурга. Вступивши у 1918 році до інституту «Живого слова», вона витягла щасливий квиток.

« Запись происходит быстро и просто. И вот уже моя очередь. Товарищ в кожаной куртке спрашивает:

– На какое отделение, товарищ?

–  Поэтическое, – робко отвечаю  я.

– Литературное – поправляет он»

У «Живому слові» відбувалося різнобічне навчання студентів. Тут займалися гімнастичними вправами,  вправлялися в ораторському мистецтві та поетичній майстерності.

Для юної Одоєвцевої поезія була пристрастю і жагою. Саме тому вона й залишилася у  групі Миколи Гумільова, який був дуже вимогливим викладачем. Він вважав, що писати вірші можна тільки навчитись, що це не вроджене вміння.

Скоро поет відзначає здібну поетесу. Поволі Ірина стає його улюбленою ученицею. По суті, може це й завадило дівчині в достатній мірі реалізуватися в поезії. З нею завжди залишалося тавро «учениця». Але Гумільов був для неї уособленням поезії, її суттю.

На пустынной Преображенской
Снег кружился и ветер выл…
К Гумилеву я постучала,
Гумилев мне дверь отворил.

В кабинете топилась печка,
За окном становилось темней.
Он сказал: “Напишите балладу
Обо мне и жизни моей!

Але спогади Ірини Одоєвцевої про Петербург наповнені ще цікавими описами тогочасних реалій. Наприклад, про тодішній побут, що часто доводилося їсти картопляні шкірки, готувати на примусі, купувати у перекупщиків брудний шматочок цукру за величезні гроші, а замість цукерок їсти солодку патоку. Та постійна голоднеча майже не відчувалася, так як поетів цілком поглинала творчість, яка на зламі епох була особливо експериментальною, незвичною, сміливою.

У 1921 році поетка виходить заміж за  поета-акмеїста Георгія Іванова, а вже 1922 року вони емігрують до Німеччини, пізніше до Франції, в Париж. Життя російської інтелігенції в Радянському Союзі ускладнюється  і практично все покоління «срібного» віку або емігрує, або гине від репресій. Розстрілюють Гумільова, Мандельштама.  Жорстока влада робить все, щоб викорінити самоствердження, експерименти у мистецтві. Створюється штучний напрям – соцреалізм і талановитим митцям немає місця у новій системі.

Життя в еміграції, без Росії,  Ірина Володимирівна переживає важко. Розрадою залишається лиш творчість і кохання. Чомусь жінка полишає поезію і повертається до неї лише після війни. Ірину Володимирівну починає цікавити проза. Вона органічно і зі смаком описує Париж, еміграцію та відомих людей того часу.

«Айседора Дункан — я узнаю ее по портретам — сидит в глубоком кресле, обитом розовым шелком. На ней похожее на хитон сиреневое платье без рукавов. Светлые волосы уложены «улитками» на ушах. На плечах длинный шарф. У нее бледное, ничего не выражающее, слегка опухшее лицо и какой-то неподвижный, отсутствующий взгляд.»

Через 20 років після смерті Георгія Іванова доля подарувала Одоєвцевій ще одну доленосну зустріч – із письменником-прозаїком Яковом Горбовим. Він писав переважно французькою, тому творчість білогвардійця-емігранта не була відома серед росіян. Хоча той і походив з Росії. Завдяки тому, що Ірина Володимирівна закінчила книгу своїх мемуарів «На берегах Сени» розповіддю про Якова Миколайовича, чоловік згодом отримав широку популярність на батьківщині. Тонка психологічна проза письменника досі вражає багатьох поціновувачів.

Упродовж всього життя у еміграції поетеса не забувала про Росію, і  у глибині душі завжди мріяла колись повернутися додому.  Може тому її спогади про Петербург якісь тепліші, радісніші, аніж 2 книга. І от, на схилі літ, мрія здійснилася – Ірина Володимирівна повернулася до міста своєї юності. Саме тут і обірвалася нитка її життя у віці 95 років.     Відомо, що жінка хотіла написати ще третю книгу спогадів – «На берегах Лети».

«Называться она будет «На берегах Леты», так как, сами понимаете, дальше этих берегов уже ничего не бывает. Эта книга будет преследовать несколько целей. Первая из них – быть как бы справочником, подспорьем в работе для новых поколений литературоведов: ведь на нашу эпоху, несомненно, будет обращено большое внимание в будущем.»

На жаль, написати останню книгу мемуарів Ірина Володимирівна вже не встигла. Але вона досягла своєї головної мети – тепер всі, хто цікавиться історією «срібного віку»,  можуть не лише прочитати сухий текст у Вікіпедії, але помандрувати  у минуле століття і побачити геніїв поезії «очима Одоєвцевої».

Автор: Оксана Бабенко